Дивно, скільки гнилих окопних днів мріяв про ці хвилини, бачив в уяві цю стежку, на яку зверне, переклавши ревчовий мішок на інше плече, тоді кожен рух розквітне казковими барвами, а зараз усе якось звичайнувато. Тільки груди глухо, щемко стугонять.
Стежка справді вервечилась крізь осинник, але вже прострочена молодим пагінням — мало хто приходив з далекий країв за ці роки, — і незабаром Іван заблукав у синіх сутінках.
Прислухався — десь валували пси і глухо долинав людський гомін.
Пішов на ті голоси, зі злістю продираючись крізь осинникову парость. Здається, ще ніколи так не поспішав. Ніби раптом злякався, що може припізнитись.
Вийшов прямо до Філаретових клунь. Хлюпнуло в очі: натовп, Матвій Семирозум на гребені клуні, рожева подоба птаха...
Саме тієї миті гримнув постріл і гучні виляски покотилися попід лісом, сколихнули Івана...
Розкинувши руки, Матвій Семирозум повільно і довго падав на гребінь клуні.
Повалився горілиць, мовчазний і незворушний, як Місяць над лісом. Дивився мертвими очима в небо, що запалювало перші зірки.
Тоді до людей долинув звук пострілу.
Сколихнув, скаламутив.
Тієї ж миті вуличками хутора, городами, дворами з гуком та улюлюканням промчали вершники, узяли гурт у тісно коло.
Пріська лежала на землі без пам'яті.
Данило спружинив усім тілом і рвонувся назустріч кінському храпу.
Але чиїсь руки лягли на його плечі:
Озирнувся: крізь сиву млу помсти — обличчя Івана.
— Пізно... — прошепотів Данило. — Пізно ти вернувся, Іване...
— Не пізно, — важко видихнув Іван, рвучи костури з глевкої землі. — Не пізно... Усе ще тільки починається...
Наступного дня, вранці, отаман з двома в чекменях переступив поріг Філаретового дому.
— Хазяїне! По твоєму слову привів півсотні вояків. Годуй соколів!
Засмоктало у Філарета під грудьми. Кинув за вікно в бік хутора:
— Вони — бунтівники. З них, розумників, — і по шкурі...
— Дивились уже... Самі миші в засіках. А корови — кістьми торохтять. Ми ж не пси, щоб кістки гризти. Чи як думаєш, хазяїне?
Ще дужче засмоктало під грудьми в Філарета. Аж з обличчя змінився: ось тобі й рятівники, тряси гаманцем, це ж два добрих воли віддай...
І раптом у голові нагло блиснула думка. Попросив отамана до іншої кімнати, зашепотів на вухо:
— У мене дещо для вас особисто знайдеться... Маленький подаруночок, по наших достатках, звісно, як рятівникові. А для гурту вашого у Денисовім хліві пошукайте. Бугай же там вгодований, аж лисніє. Це в того, що вас вів. Такий він чоловік — сьогодні вашим, завтра нашим... Кушнір не заступатиметься...
Бугаєві Мишку обридло жувати сухе й шорстке болотяне сіно.
А крізь щілини в стіні — дразливий запах молоденької трави — з лугів, зеленого листу — з лісу, розбудженої після лютих хуг та морозів землі — з городу.
А ще — гомін. Ніби череда йде селом — валують пси, кричать пастухи, посвистують батоги, чиргикають об дорогу копита корів, перегукуються через городи молодиці.
Мишко щосили гупає лобом у стінку: тріск, шелест сухого соняшничиння і яскраве світло весняного дня — в бугаєві очі.
Неподалік Денисового двору, біля крайньої Філаретової клуні, — прип'яті коні, чужі люди, гамір, свист. Збиваючи чобітьми зеленкуватий мох, двоє деруться по солом'яній покрівлі до гребеня. На гребені стоїть щось біле, рогате, з колесами, ніби в тачки. Двоє людей беруться за широкі роги того дива й штурхають його вниз. Лопотять колеса по даху, не бачене досі Мишком створіння відривається од стріхи, перевертається у повітрі, тоді хилиться набік і з гуркотом, та тріском заривається одним рогом у город.
Ті, що внизу, дістають довгі, блискучі ножі, шмагають ними по білих рогах, топчуть те створіння ногами.
Тоді хтось із чужих смикає із стріхи віхоть, блимає вогником і підносить до порубаних рогів. По городу стелиться білий дим, далі вогонь весело й бездумно смокче роги.
— Смаженю! Смаженю! — кричать у натовпі.
Гурт людей прошкує до Денисового хлівця. Вчувши запах незнайомців, Мишко круто вигинає шию, настовбурчує роги. З хати підтюпцем спішить Денис.
— Думаю, ти будеш радий подарувати рідному воїнству свого бугая? — каже передній у високій сірій шапці.
— Рятуйте! Грабують! — волає Денис і стає між гуртом та хлівцем. — Кушнір мене знає! Він міністра мені обіцяв!..
Передній ступає кілька кроків до Мишкового господаря і, майже не розмахуючись, б'є його, в щелепу.
Тіло Дениса розпластується на чорній землі. Той, що ударив, бере Денисову руку і по хвилі кладе йому на груди.
— Хлипкий був чоловічок!..
— А-а-а-а! — не своїм голосом кричить на ґанку Мотря.
Гурт рушає далі, просто в почервонілі Мишкові очі.
Бугай реве, гребе ногами підстилку і навалюється грудьми на стіну хлівця. Стіна тріщить, подається, вже передні Мишкові ноги на волі, вже чужий дух прямо в ніздрі...
Тоді щось гостре й болюче вибухає в руках переднього, червона віхола вирує в Мишкових очах, а за хвилину — пітьма...
В хаті вже темнувато, але Марія не запалює світла, хоч їй і хочеться зараз світла, хочеться дивитись на чоловіка, на людей, що сидять попід стінами. Так рідко в останні роки її хата мала гостей. Тільки Іван забороняв світити. На вулиці тихо-тихо, і зненацька кінський тупіт повз вікна: Кушнірові люди гасають по хутору, мов навіжені, мабуть, шукають, де похмелитися. Тоді поріг Маріїної хатини теж переступає тиша, лише по долівці шерхотять костури, що на них Іванко пробує шкутильгати. А коли вмовкає тупіт, глухий, злий Іванів голос знову б'ється об низьку стелю:
— Зарились у болото і ждете, коли вам ту правду на рушнику принесуть, з хлібом-сіллю, ще й низько вклоняться: "Звольте покуштувати..." На Місяць зиркаєте, гадкуєте, там вас щастя жде... А за лісом он люди кров за нього проливають. Куди оком не кинь, головами накладають, щоб інші, після нас з вами, жити могли. А ви носа боїтеся з двору вистромити. Під бабські спідниці поховалися...
— Не поховалися, — одказує з кутка Почепня. — Тільки не знаємо, за яку голоблю братись.
— Я вам скажу, за яку голоблю, — тихішає Іванів голос. — За свою, а не за Кушнірову та Філаретову. Бо як зараз свого воза з болота не визволите, то й онуки ваші біля чужого поля гибітимуть...