— Так, — відповів старий.
— А може, вона розповіла вам свій сон? — спитав Вільфрід.
— То був надто серйозний сон, як мрія вашого життя, — відповів Давид, — я теж його бачив.
Спокій старого служника приголомшив Вільфріда, він покинув замок, запитуючи себе, чи ці дивовижні видіння не нагадували видіння, описані Сведенборгом у творах, що їх він прочитав напередодні.
"Якщо духи справді існують, то вони повинні діяти", — думав Вільфрід, заходячи до священикового дому, де застав пана Бекера на самоті.
— Шановний пасторе, — сказав Вільфрід, — ми бачимо перед собою тільки Серафітину зовнішність, причому зовнішність непроникливу. Не майте мене за божевільного чи за закоханого: переконання не слід ставити під сумнів. Сприйміть мою віру як наукову гіпотезу й постарайтеся все збагнути. Завтра ми сходимо до неї разом.
— Ну й що? — спитав пан Бек ер.
— Якщо її очі ігнорують простір, — провадив Вільфрід, — якщо її думка — це розумний зір, що дозволяє їй побачити всю сукупність речей і пов’язати їх із загальною еволюцією світів; якщо, словом, Серафіта знає й бачить усе, то посадовимо цю ворожку на її таган і примусимо цю невблаганну орлицю, погрожуючи їй, розгорнути свої крила! Ви допоможете мені? Мене пече якийсь вогонь, я хочу загасити його або дати йому змогу спалити мене дотла. Нарешті я відкрив для себе жертву, я прагну її.
— Вам нелегко буде досягти перемоги, бо ця сердешна дівчина…
— Що ця сердешна дівчина?.. — перепитав Вільфрід.
— Божевільна, — мовив пастор.
— Я не заперечую її божевілля, але не заперечуйте її вищості. Шановний пане Бекер, вона часто викликала в мене ніяковість своєю ерудицією. Вона багато подорожувала?
— Від свого будинку до Фіорду.
— Вона не виїздила звідси! — скрикнув Вільфрід. — Може, багато прочитала?
— Ані сторінки, ані рядочка! Тільки я у Ярвісі маю книги. Ось перед вами твори Сведенборга, єдині книжки, що колись були в замку. Вона ніколи не брала до рук жодної з них.
— Ви пробували бодай раз поговорити з нею?
— Про що ж?
— Ніхто не жив з нею під її дахом?
— Вона не мала інших друзів, крім Мінни й вас, жодного іншого служника, крім Давида.
— Ніхто з нею не розмовляв про науку й мистецтво?
— Ніхто! — відповів пастор.
— Що б ви подумали, коли б почули, що Серафіта зі знанням справи розмірковує про науку й мистецтво, як це вона робила в моїй присутності?
— Що ця дівчина, мабуть, набула за роки мовчанки тих властивостей, які мав Аполлоній Тіанський та багато так званих чаклунів, яких спалила інквізиція, не бажаючи миритися з іншою точкою зору.
— Що б ви подумали, коли б вона розмовляла арабською мовою?
— В історії медичних наук є чимало прикладів, коли дівчата розмовляли не знайомими їм мовами.
— Що ж робити? — спитав Вільфрід. — Вона знає такі факти з мого життя, які відомі лише мені самому.
— Побачимо, чи вона розгадає мої думки, якими я ні з ким не ділився, — сказав пан Бекер.
Зайшла Мінна.
— Ну, доню, що з твоїм демоном?
— Він нездужає, тату, — відповіла дівчина, привітавшись із Вільфрідом. — Цілу ніч його оточували перевдягнені у штучні шати людські пристрасті й розгортали перед ним небачені світські втіхи. Але ви називаєте це казочками.
— Гарні казочки для того, хто їх читає в своєму мозку, казочки, схожі на ті з "Тисячі й однієї ночі", — сказав пастор усміхаючись.
— Хіба сатана, — запитала вона, — не підняв Спасителя на верхівку храму, показавши йому внизу різні народи?
— Євангелісти не зовсім добре звірили копії Святого письма, які існують у багатьох варіантах, — відповів пастор.
— Ви вірите в реальність цих видінь? — звернувся Вільфрід до Мінни.
— Хіба можна засумніватися, коли слухаєш його?
— Його? — спитав Вільфрід. — Кого саме?
— Того, хто там живе, — відповіла Мінна, показавши на замок.
— Ви говорите про Серафіту? — здивовано спитав чужинець.
Дівчина опустила голову, кинувши на нього цукавий погляд.
— І ви теж жартуєте з того, що я плутаюсь у своїх думках, — мовив Вільфрід. — Хто вона? Що ви думаєте про неї?
— Те, що я відчуваю, пояснити не можна, — відповіла Мінна, червоніючи.
— Ви збожеволіли! — скрикнув пастор.
— До завтра! — сказав Вільфрід.
IV
ХМАРИ СВЯТИЛИЩА
Бувають видовиська, в яких діють усі матеріальні пишноти, що ними володіє людина. Безліч рабів і нирців вирушали шукати в морському піску та надрах скель ті перлини й діаманти, якими прикрашають себе глядачі. Переходячи в спадщину від покоління до покоління, ці розкішні прикраси виблискували над усіма увінчаними чолами й створювали найдостовірнішу з людських історій, коли наставала їхня черга промовляти за себе. Чи спізнавали вони біль і радощі великих і малих людей? Ці прикраси можна було побачити скрізь: їх носили з гордістю на святах, відносили з розпачем до лихваря, викрадали, вдаючись до грабежу й проливаючи кров, укладали в шедеври мистецтва, щоб їх зберегти. За винятком перлини Клеопатри, жодна з них не загубилася. На одній короні зійшлися діаманти Велети й Щасливці, увінчавши царя, корона та — виріб людських рук, а сам славетний цар вдягнений у куди гірші пурпурові шати, ніж пурпур звичайної польової квітки. Ці розкішні свята сповнені світла й музики, де слово Людини громом гримить; усі звитяги її рук нещадно трощать думка й почуття. Дух спроможний зібрати довкола Людини й у ній самій найясніше сяйво, вразити її слух наймелодійнішими гармоніями, а її саму закинути на найяскравіші сузір’я, що її зацікавили. Серце ж може зробити ще більше! Людина здатна опинитися віч-на-віч з якимсь єдиним створінням і знайти в єдиному слові, в єдиному погляді такий важенний тягар, такий сліпучий спалах, такий проникливий звук, що вона знесилюється й уклякає на коліна. Найреальніша краса таїться не в речах, а в нас самих. Хіба для вченого наукова загадка не є цілим світом чудес? А хіба його свято не супроводжують сурми Сили, блиск Багатства, музика Радості й величезне змагання людей? Ні, він забивається в темний куток, де часто якась бліда й квола людина шепоче йому на вухо єдине словечко. Це словечко, наче кинутий у підземелля смолоскип, осяває йому шлях до Наук. Сліпця, який сидів у багнюці на узбіччі дороги, переслідували людські ідеї, виражені в найпривабливіших формах, що їх винайшла Таємниця. Три світи — природний, духовний і божественний — з усіма своїми сферами відкривалися бідолашному флорентійському вигнанцеві: він ішов у супроводі Щасливців і Страдників, тих, хто молився, і тих, хто кричав, ангелів і нечестивців. Коли він, посланий Богом, який знав і міг усе, явився трьом своїм послідовникам, то вони вечеряли за спільним столом у найбіднішому заїзді; тієї миті спалахнуло світло, розтрощило Матеріальні Форми, осяяло Духовні Властивості, і вони побачили його в усьому його блиску, і земля втікала з-під їхніх ніг, нагадуючи сандалі, що спадають з них.