Серафіта сіла й замовкла, а її спокійне обличчя виказувало той найлегший трепет, що охоплює ораторів після їхнього ледь роздратованого виступу.
Вільфрід, нахилившися до вуха пана Бекера, спитав:
— Хто їй такого наговорив?
— Не знаю, — відповів той.
"На Фальбергу було надто тепло", — подумала Мінна.
Серафіта провела рукою по своїх очах і сказала всміхаючись:
— Сьогодні ви чомусь дуже замислені, панове. Ви поводитеся з нами, Мінною й мною, наче з чоловіками, з якими розмовляють про політику або про торгівлю, в той час, як нам, дівчатам, ви мали б, попиваючи чай, розповідати казки, як це ведеться на наших норвезьких вечорницях. Ну ж бо, пане Бекер, розкажіть нам якусь невідому мені сагу. Оту хроніку про Фрітіофа, в яку ви вірите і розповісти яку ви мені обіц5іли. Розкажіть нам ту історію, де син селянина володіє кораблем, що розмовляє й має душу. Я мрію про фрегата "Елліда"! Певно, на тій феї з вітрилами мали б плавати дівчата?
— Оскільки ми повертаємося до Ярвіса, — мовив Вільфрід, і його очі прикипіли до Серафіти, мов очі злодія, що сховався в тіні, які прикипають до того місця, де лежить скарб, — то скажіть, чому ви не одружуєтесь?
— Ви народжуєтеся неодруженими, — відповіла вона, — а я народилася зарученою, отож я наречена…
— Чия? — запитали всі водночас.
— Не чіпайте моєї таємниці, — відповіла вона. — Обіцяю вам, якщо буде на те воля нашого отця, я розповім вам про ці таємні заручини.
— Це буде скоро?
— Я сподіваюся.
По цих словах запала довга мовчанка.
— Настала весна, — мовила Серафіта, — затріщала крига й захлюпотіла вода, чи не бажаєте піти привітати першу весну нового століття? Вона підвелася разом з Вільфрідом і вони підійшли до вікна, що його розчинив Давид. Після тривалої зимової тиші під кригою у Фіорді завирували й задзвеніли, наче музика, могутні води, бо є звуки, що їх очищає простір, звуки, які долинають до вуха, наче хвилі, сповнені водночас світла й свіжості.
— Годі, Вільфріде, годі думати про погане, бо вам самому буде неприємно від цих думок. Хто ж бо не прочитає вашого бажання у ваших іскристих очах? Будь ласка, зробіть один крок до добра. Хіба не краще полюбити святих чоловіків, ніж повністю приносити себе в жертву щастю тієї, кого кохаєш? Послухайтесь мене, я виведу вас на шлях, де ви досягнете тієї величі, про яку мрієте, й де любов буде справді безмежною.
Вільфрід стояв задуманий.
"Чи це ніжне створіння не пророчиця, яка щойно метнула блискавки зі своїх очей, пророчиця, чиї слова прогриміли над світами, чия рука занесла сокиру сумніву над нашими науками? Чи не задрімали ми на якийсь час?" — запитував він себе.
— Мінно, — сказав Серафітус, повернувшись до дочки пастора, — стерв’ятники літають над трупами, голуби — над живими джерелами в тихому зеленому затінку. Стерв’ятники здіймаються в небеса, голуби спускаються з них. Не ризикуй вирушати в мандрівку по краю, де ти не знайдеш ні джерела, ні затінку. Якщо ще недавно ти не могла дивитися в безодню, бо в тебе наморочилося в голові, то тепер прибережи свої сили для того, хто тебе покохає. Сердешна дівчино, ти ж бо знаєш — я маю наречену.
Мінна підвелася й разом із Серафітусом підійшла до вікна, де стояв Вільфрід. Усі троє почули шум Сігу, води якого здіймалися, вивільняючи дерева від криги, що скувала їх. До Фіорду повернувся його-голос. Ілюзії розвіялися. Всі милувалися природою, що звільнялася від своїх пут і, здавалося, відповідала найвищим акордом Духові, голос якого щойно її розбудив.
Коли троє гостей цієї загадкової особи покинули її, вони сповнилися того невиразного почуття, що не є ні сном, ні заціпенінням, ні подивом, але яке чимось нагадує все це разом; яке не є ні сутінню, ні світанням, але яке викликає прагнення до світла. Всі троє про щось думали.
— Я починаю вірити, що вона — якийсь Дух, прихований під людською подобою, — сказав пан Бекер.
Вільфрід, повернувшись додому спокійний і впевнений у собі, не знав, як боротися з такими божественно величними силами.
Мінна запитувала себе: "Чому йому не хочеться, щоб я його кохала?"
V
ПРОЩАННЯ
У людини є одна властивість, що розпачливо діє на мислячі уми, які прагнуть дошукатися сенсу в розвитку суспільств і виробити закони поступу в русі розуму. Хоч би яким серйозним був той чи той факт, якщо взагалі можуть бути надпри— родні факти, хоч би яким грандіозним було диво, що сталося на очах у людей, вражаюча сила цього факту, сліпучість цього дива втонуть у моральному океані, поверхня якого, на мить сколихнута швидким вируванням, знову враз покриється звичними брижами.
Невже Голос пробивається через гортань Тварини тільки для того, щоб його почули? Хіба Рука виводить літери на фризах у залі, де глумиться над людьми Суд? Чи очі освітлюють королеві сон? Чи пророк приходить розтлумачувати сновидіння? Чи небіжчик, воскресши в пам’яті людській, встає в тих осяйних краях, де оживають його властивості? Чи Дух розчавлює Матерію біля підніжжя містичної драбини Семи Духовних світів, поставлених один на одного в просторі, світів, які виявляють себе у вигляді осяйних хвиль, що водоспадом котяться на східці небесної Паперті? Хоч би яке глибоке було внутрішнє Одкровення, хоч би яке очевидне було зовнішнє Одкровення, наступного дня Валаам сумнівається у своїй віслючці й у самому собі. Валтасар і Фараон коментують Слово Боже вустами двох ясновидців — Мойсея й Данила. Дух приходить, підносить людину над землею, несе її над морями, розверзає перед нею дно, показує їй зниклі поріддя, оживляє перед її очима висхлі кістки, що своїм порохом вкривають величезну долину: апостол пише апокаліпсис! Через двадцять століть гуманітарна наука підтвердить слова апостола й визнає змальовані ним картини за аксіоми. І дарма, що маса й далі живе, як вона жила вчора, як вона жила під час першої олімпіади, як вона жила наступного дня після сотворіння світу або напередодні великої катастрофи. Сумнів усе покриває своїми хвилями. Ті самі хвилі б’ють у тому самому ритмі по людському граніту, що править за береги океану розуму. Спитавши себе, чи вона побачила те, що явилось перед її зором, чи розчула виголошені слова, чи факт був фактом, чи ідея була ідеєю, людина знову живе своїм звичним життям, думає про свої справи, кориться сам не знаю якому лакеєві, що супроводжує Смерть, Забуття, яке своїм чорним покривалом затягує давнє людство, про котре в нових поколінь не лишається жодного спогаду. Людина не перестає йти, крокувати, вегетативно проростати аж до того дня, коли сокира Лісоруба зітне її. Якщо ця сила течії, цей великий натиск гірських вод стануть на заваді всякому поступові, то вони, безперечно, відвернуть і смерть. Духи, підготовлені до віри посеред вищих істот, помітять лише містичну драбину Якова.