Герствуд піднявся по запорошених сходах і ввійшов у маленьку, теж запорошену кімнату з бар'єром, за яким стояв довгий стіл і сиділо кілька службовців.
— Що скажете, добродію? — спитав його чоловік середнього віку, зводячи погляд від столу.
— Вам потрібні люди? — промовив Герствуд,
— А ви хто — вагоновод?
— Ні, я не маю ніякого фаху, — відповів Герствуд.
Він не бентежився. Він знав, що люди тут потрібні. Якщо його не візьмуть тут, то візьмуть в іншій компанії. А як поставиться до нього цей службовець, йому було байдуже.
— Ми, звичайно, віддаємо перевагу досвідченим працівникам… — промовив той.
Він замовк. Герствуд байдуже посміхався.
— Але, я гадаю, ви швидко навчитесь, — докінчив службовець. — Ваше прізвище?
— Вілер, — сказав Герствуд.
Службовець написав на маленькій картці наказа.
— Ідіть з цим у парк і віддайте майстрові. Він покаже вам, що робити.
Герствуд спустився по сходах і вийшов на вулицю. Він попростував у вказаному напрямі, а полісмени проводжали його очима.
— Ще одному захотілось спробувати щастя, — сказав полісмен Кілі полісменові Мейсі.
— Я гадаю, що йому добре намнуть боки, — спокійно відповів той.
Вони вже бачили не один страйк на своєму віку.
РОЗДІЛ ХLI
Страйк
У трамвайному парку, куди попав Герствуд, відчувалась велика нестача робочих рук, і розпоряджалось там, власне, тільки троє чоловік. Новачків, охочих працювати, набралось чимало, — все це були якісь підозрілого вигляду люди із зголоднілими обличчями. Видно було, що тільки страшні злидні штовхали їх на такий одчайдушний крок. Хоч вони намагались триматися бадьоро, вигляд у всіх був якийсь винуватий і невпевнений.
Герствуд пройшов у глиб парку і опинився на просторому огородженому дворі, покресленому розгалуженими рейками. Тут ходило кілька вагонів, на яких інструктори навчали новачків. Інші чекали своєї черги біля задніх воріт парку.
Герствуд мовчки стояв, дивився й чекав. Він сковзнув поглядом по своїх товаришах, хоч вони цікавили його не більше, ніж вагони. В цілому гурт справляв не дуже приємне враження. Були там один чи два тонкі й високі, а також кощаві, хворобливо жовті. Всім їм, мабуть, чимало довелось побачити на своєму віку.
Герствуд чув, як хтось промовив;
— Ви читали в газеті, що вони збираються викликати національну гвардію?
— І викличуть, — відповіли йому, — це завжди робиться.
— Ви думаєте, можуть бути якісь неприємності? — спитав ще один, обличчя якого Герствуд не бачив.
— Навряд!
— Отой шотландець, що поїхав останнім вагоном, — озвався інший голос, — розповідав мені, ніби йому влучили у вухо грудкою жужелиці.
Почувся нервовий смішок.
— Одному з тих, хто їздив по лінії до П'ятої авеню, дали перцю, як пишуть у газетах, — промимрив ще хтось. — У нього в вагоні побили всі вікна, а його витягли на вулицю, перш ніж наспіла поліція.
— Так, але сьогодні поліції куди більше, — додав інший.
Герствуд слухав, не вдумуючись у слова. "Ці люди просто налякані", — вирішив він. Усе це схвильоване базікання лиш на те, щоб заспокоїти самих себе. Герствуд дивився, що робилось на дворі, і чекав.
Двоє інших підійшли дуже близько до нього і стали позаду. Вони були балакучі, і Герствуд почав прислухатися до їхньої розмови.
— Ви трамвайник? — спитав один із них.
— Я? Ні, я досі працював на паперовій фабриці.
— А я мав роботу в Ньюарку до жовтня, — з жалем відповів перший.
Вони заговорили тихше, і далі Герствуд нічого не міг розібрати. Потім їхні голоси знов залунали виразніше.
— Вони не винні, ці хлопці, що їм доводиться страйкувати, — говорив один. — Як на мене, то вони правильно роблять. Але я конче мусив щось знайти.
— Я теж, — відповів другий. — Якби я знайшов яку роботу в Ньюарку, я б нізащо сюди не пішов, на таку халепу!
— Пекельне життя настало! Бідній людині нікуди податися. Можеш здохнути з голоду, просто серед вулиці, і ніхто тобі не поможе.
— Це ви правду кажете, — погодився другий. — Я втратив роботу, бо фабрика закрилась. Все літо вона працювала, а тоді завалилась крамом, і хазяї закрили її.
Герствуд слухав усе це досить уважно. Він вважав себе все-таки вищим від цих людей, а своє становище в житті — кращим. Ці двоє — темні й прості люди, худоба, яку кожен може гнати, куди і як схоче.
"Бідолахи!" — думав Герствуд, як колись у часи свого добробуту.
— Хто далі? — сказав один з інструкторів.
— Ваша черга, — промовив хтось поруч, доторкуючись до Герствудової руки.
Він підійшов до вагона і заліз на площадку. Інструктор, очевидно, вважав, що ніякі вступи не потрібні.
— Бачите оцю ручку? — заговорив він, показуючи иа рубильник, прикріплений до стелі вагона. — Вона вмикає й вимикає струм. Якщо вам треба дати задній хід, ви повертаєте її сюди. Якщо вам треба їхати вперед, ви повертаєте її в цей бік. Якщо вам треба вимкнути струм, ви ставите її на середину.
Герствуд з усмішкою слухав ці нескладні пояснення.
— Ось ця ручка регулює швидкість. Ви повертаєте її ось до цього місця, — він показав пальцем, — коли вам потрібна швидкість близько чотирьох миль за годину, до цього — щоб мати вісім миль. Коли вона повернута до кінця, швидкість доходить до чотирнадцяти миль за годину.
Герствуд спокійно стежив. Йому доводилось бачити роботу вагоноводів, і він не мав найменшого сумніву, що, трохи навправлявшись, впорається незгірш від професіоналів.
Інструктор пояснив ще деякі подробиці, потім сказав:
— Ну от, даємо задній хід.
Герствуд байдуже чекав, поки вагон котився назад через двір.
— Будьте особливо обережні в одному — рушайте з місця помалу. Їдьте деякий час на малій швидкості, перше ніж прискорювати. Більшість робить завжди ту саму помилку: одразу хочуть дати повний хід. Це нікуди не годиться, до того ж і небезпечно. Від цього дуже спрацьовується мотор. Намагайтесь уникати цього.
— Розумію, — сказав Герствуд.
Він усе чекав і чекав, а інструктор пояснював далі:
— Ну, тепер спробуйте самі,— сказав він нарешті.
Колишній управитель бару взявся за ручку і штовхнув її злегенька, як йому здавалось. Однак вона поверталася значно легше, ніж він сподівався, і тому вагон рвонув уперед з такою силою, що Герствуд відлетів назад і вдарився об двері. Він очманіло випростався, а інструктор загальмував і спинив вагон.