З наближенням дев'ятої години вуличний гамір почав завмирати. Біля готелів ставало спокійніше, та й надворі холоднішало. З усіх боків почали сповзатись чудернацькі постаті, що стежили, придивляючись, оточуючи його ніби колом, якого не важились перейти. їх набралось чоловік дванадцять. Холод дужчав, і от нарешті одна з постатей виступила вперед, зигзагами, нерішуче перетяла Бродвей, виринувши з сутінку Двадцять шостої вулиці, і опинилась перед чоловіком у плащі. У рухах її почувалась ніби засоромленість і боязкість, немов людина до останньої миті хотіла приховати, що має намір спинитись. Наблизившись до офіцера, постать спинилась.
Капітан глянув порозуміло, ніби замість вітання. Прибулець ледь кивнув головою і пробурмотів щось, ніби прохаючи. Капітан просто показав йому головою на край тротуару.
— Ставайте тут! — промовив він.
Початок було покладецо, і тільки-но офіцер знов узявся поважно ходити туди й сюди, інші постаті почали присуватись до нього. Вони не вітали свого ватажка, а просто приєднувались до першого прибульця, шморгаючи, шкутильгаючи й човгаючи ногами.
— Але ж і холодно!
— Добре хоч зима кінчається.
— Либонь, скоро піде дощ.
Строката компанія зросла до десяти. Ті, що вже були знайомі, розбалакались. Інші тримались осторонь, не бажаючи змішуватися з рештою і водночас боячись не потрапити до загальної лічби. Понурі, злі, вони ні на кого не дивились і мовчки переступали з ноги на ногу.
Ще трохи, і почалися б голосні розмови, але капітан вирішив, що їх набралось уже досить і можна починати. Він підійшов ближче і спитав:
— Ніде переночувати, еге?
Води заворушились, почулося ствердне бурмотіння.
Ну, гаразд, шикуйтесь отут! Побачимо, що вдасться зробити! Щодо мене, то я не маю ні цента в кишені.
Бездомні вишикувались у нерівний, ламаний ряд. Тепер можна буйо добре бачити їх усіх і кожного зокрема. У одного була дерев'яна нога. Капелюхи у всіх пообвисали, а одяг був такий, що не потішив би й лахмітника у темному підвалі на Гестер-стріт. Драні штани внизу повистріпувались, піджаки потерлись і вигоріли. У яскравому світлі вітрин обличчя здавались висхлими й блідими, як крейда, або червоніли виразками і набряклими щоками й очима. Деякі були такі худі, аж нагадували залізничні семафори. Кількох перехожих привабило це видовище, вони підійшли ближче, а за ними інші, і скоро зібрався натовп цікавих. Дехто із бездомних почав балакати.
— Тихо! — гукнув капітан. — Так от, шановні панове. Цим людям нема де ночувати. Але ж їм треба десь переспати цю ніч, не можна ж їм лежати на вулиці! Щоб заплатити за нічліг одного чоловіка, мені потрібно дванадцять центів. Хто дасть мені цю суму?
Мовчання.
— Ну що ж, хлопці, доведеться почекати, поки хтось нам поможе! Дванадцять центів, це не так уже й багато.
— Ось, маєте п'ятнадцять! — промовив якийсь молодик, вдивляючись у капітана проникливими очима. — Це все, що я можу дати.
— Дуже добре! Тепер у мене є п'ятнадцять центів. Виходьте з ряду, — і, вхопивши одного за плече, капітан відпровадив його трохи вбік і залишив там самого.
Повернувшись назад, він знову почав:
— У мене лишається три центи. Цих людей треба якось улаштувати на ніч. Їх тут, — він почав лічити, — один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять чоловік. Ще дев'ять центів — і ще одному буде забезпечена постіль. Дайте ж йому хорошу, зручну постіль на цю ніч! Я сам піду з ними і подбаю, щоб усе було як слід. Хто дасть мені дев'ять центів?
Один із глядачів, цього разу людина середнього віку, дав йому п'ять центів.
— Ну от, тепер у мене вісім центів. Ще чотири, 1 цей чоловік матиме постіль. Що ж це ви, панове! Сьогодні справа в нас посувається дуже поволі. У вас усіх б дома добра постіль. А з оцими ж як?
— Ось вам, — промовив хтось близько коло нього і про-стяг йому монету.
— Тепер, — сказав капітан, подивившись ца неї,— я мо* жу заплатити ще за двох, і лишається п'ять центів. Хто дасть мені ще сім центів?
— Я, — почувся чийсь голос.
Простуючи по Шостій авеню, Герствуд випадково звернув на схід по Двадцять шостій вулиці, в напрямі до Третьої авеню. Він був у цілковитому розпачі, стомлений і такий голодний, що, здавалось, ось-ось упаде. Як же тепер добитись до Керрі? Вистава скінчиться не раніше одинадцятої. Якщо вона приїхала до театру в екіпажі, то й поїде так само. Доведеться спинити її, все це буде дуже прикро. А найгірше те, що голод і втома мучать нестерпно, і доведеться чекати цілу добу, бо сьогодні в нього не стане духу спробувати ще раз. Ні їжі, ні притулку!
Дійшовши до Бродвею, Герствуд помітив капітана і натовп павколо нього, проте вирішив спершу, що це, мабуть, якийсь вуличний проповідник або продавець патентованих ліків, і хотів іти далі. Але, звертаючи в бік парку Медісон-сквер, він побачив відділену від натовпу шерегу людей, ліжка яким уже було забезпечено. При світлі недалекого електричного ліхтаря Герствуд розпізнав у них "свого братчика"— постаті, знайомі йому по вуличних блуканнях і нічліжках. Це були люди, як і він сам, підупалі тілом і душею. Він за^ цікавився і повернув назад, щоб довідатись, у чому річ.
Капітан не переставав проказувати своє коротке прохання. Герствуд з великим здивуванням і полегкістю почув раз у раз повторювані слова:
— Цим людям потрібний нічліг!
Перед ним тягся ряд нещасливців, для яких треба було випросити постіль, і він бачив, як ще один бездомний спокійно підійшов і став у кінці. Тоді Герствуд вирішив піти за його прикладом. Навіщо змагатися з долею? Сьогодні він надто стомлений. Ось простий спосіб вийти зі скрути хоч в одному. А завтра він, може, знайде щось краще.
За спиною в нього ті, кому нічліг було вже забезпечено, видимо повеселішали. Тягар непевності спав з них, і вони загомоніли досить вільно, навіть по-дружньому. Про що лишень там не говорили — про політику, й про віру, й про державні справи, й про нові газетні сенсації, і взагалі про останні події в усьому світі. Одні рипучі, хрипкі голоси розводилися впевнено про найнесподіваніші речі, інші відповідали мляво й невлад.
А котрі були надто отупілі чи стомлені, щоб розмовляти, лиш позирали скоса та спідлоба або ж тупо, байдуже дивились перед себе.