Друе зайшов того дня до масонської ложі і з переможним виглядом походжав туди й сюди, поки не побачив Квінсела.
— А де ж та молода дама, яку ви обіцяли нам знайти? — спитав той.
— Я вже запросив її,— відповів Друе.
— Справді? — вигукнув Квінсел, здивований такою прудкістю. — От і чудово. Де вона мешкає? — і він видобув з кишені записну книжку, щоб негайно надіслати роль.
— Ви хочете послати їй роль? — спитав комівояжер.
— Авжеж.
— Можете дати мені. Я проходжу щоранку повз її будинок.
— А все-таки, яка її адреса? Я питаю на той випадок, якщо треба буде її про щось повідомити.
— Огден-сквер, номер двадцять дев'ять.
— А як її звуть?
— Керрі Маденда, — відповів Друе навмання.
У ложі було відомо, що він неодружений.
— Звучить, як ім'я особи, що вміє грати на сцені, правда? — зауважив Квінсел.
— Маєте рацію.
Друе приніс роль додому і подав її Керрі з таким виглядом, ніби робив їй велику ласку.
— Мені сказали, що це найкраща роль. Як ти гадаєш, вдасться тобі її зіграти?
— Я нічого не можу сказати, поки не перегляну її. Знаєш, тепер, коли я погодилась, я починаю боятись.
— Та годі тобі! Чого там боятись? Усі наші артисти нічого не варті. Куди їм всім до тебе!
— Добре, побачимо, — сказала Керрі. Незважаючи на всі свої побоювання, вона раділа, що одержала роль.
Друе довго ходив по кімнаті, одягався, чепурився і нарешті наважився додати:
— Вони збираються друкувати програму, і я сказав, що тебе звуть Керрі Маденда. Ти нічого не маєш проти?
— Ні, чому ж, — сказала вона, зводячи на нього очі, і подумала, що це трохи дивно.
— Це на той випадок, якщо тобі не дуже пощастить, — додав Друе.
— О, звичайно! — відповіла вона, дуже задоволена такою невластивою йому обачливістю.
— Я не хотів рекомендувати тебе як свою дружину, бо ти почувала б себе ніяково, якби не мала успіху. Мене там усі добре знають. Але ти не турбуйся, ти матимеш успіх. Та ти, мабуть, і не побачиш більше нікого з них.
— Ах, мені все одно! — сказала Керрі відважно.
Вона тепер твердо вирішила спробувати свої сили в дій захоплюючій грі.
Друе зітхнув з полегкістю. Він боявся, що знову почнеться розмова про одруження.
Почавши знайомитися з роллю Лаури, Керрі переконалася, що ця роль уся складається із страждання й сліз. Автор написав її цілком у дусі священних традицій мелодрами, що панували на той час, коли він починав свою кар'єру. Тут було все: і журливі пози, і трепетна музика, і довгі пояснювальні монологи.
— "Бідолаха! — читала Керрі, заглядаючи в текст і патетично розтягуючи слова. — Мартіне, неодмінно дайте йому склянку вина, перш ніж він піде".
Керрі здивувалась, що роль така коротка; вона не знала, що повинна лишатись на сцені, поки інші говорять, і не тільки лишатись, а й погоджувати свою гру з грою інших акторів та з ходом усієї дії.
"Мабуть, я впораюсь", — вирішила вона.
Коли Друе другого дня ввечері повернувся додому, вона була дуже задоволена результатами цілоденного студіювання.
— Ну, як справи, Кедді? — спитав Друе.
— Дуже добре! — відповіла вона, сміючись. — Я вже, здається, майже все вивчила напам'ять.
— Чудово! — мовив він. — Давай-но я послухаю що-небудь.
— О, я просто не знаю, як же так? Раптом устати і почати тут? — мовила вона соромливо.
— А чом би й ні? Тут, по-моєму, це буде легше, ніж там.
— Яв цьому не певна, — відповіла вона.
Кінець кінцем, вона вибрала епізод у бальній залі і прочитала його з великим почуттям. Вона дедалі більше входила в роль і, здавалось, зовсім забула про присутність Друе.
— Дуже добре, — вигукнув він. — Гарно, просто чудово!
Ти знаєш, Кед, ти молодець!
Він був справді зворушений її майстерністю і трагічним виглядом її невеличкої постаті, коли вона заточилася і, як того вимагала її роль, впала непритомна додолу. Він підскочив, підняв її і, сміючись, тримав у обіймах.
— А ти не боїшся, що заб'єшся?
— Анітрохи!
— Ти просто казкова! Ніколи б не повірив, що ти можеш так грати!
— Я й сама не знала! — весело відповіла Керрі і заша-рілась від радості.
— Ну ось, тепер ти можеш не сумніватись, що тебе чекає успіх! — сказав Друе. — От побачиш, усе буде так, як я кажу! Ти не провалишся!
РОЗДІЛ XVII
За брамою. Сяйво надії
Спектакль, що мав відбутися у залі Евері і так захопив Керрі, привернув до себе більшу увагу, ніж спершу гадалося. Молода дебютантка, одержавши роль, на другий день написала Герствудові, що збирається взяти участь у виставі.
"Це цілком серйозно, — писала вона, боячись, що він візьме це за жарт?— запевняю Вас, я вже й роль одержала".
Читаючи її листа, Герствуд поблажливо посміхнувся.
"Цікаво, що там таке? Треба буде подивитись", — подумав він і одразу ж відповів їй, що, напевне, це буде їй під силу.
"Я певен, що Вас чекає успіх. Неодмінно приходьте завтра ранком у парк, щоб усе мені розповісти", — писав він.
Керрі охоче погодилась і розповіла йому все, що знала.
— Ну що ж, — сказав він, — чудово! Я дуже радий. Я певен, що ви гратимете дуже добре, ви така розумна!
Він і справді ніколи раніше не бачив її в такому піднесеному настрої. Її звичайна меланхолійність зникла на якийсь час. Вона говорила, і очі в неї блищали, а щоки пашіли. Вона вся сяяла з утіхи. Незважаючи на всі свої сумніви, — а їх було безліч, — Керрі була щаслива. Вона не могла стримати свого захоплення цією дрібною подією, такою незначною в чужих очах.
Герствудові подобалось, що Керрі виявляє такі риси. Мабуть, ніщо не знаходить у нас такого відгуку, як честолюбні прагнення інших, бодай у самому зародку. Такі прагнення роблять людину сильною, яскравою, прекрасною.
А Керрі саме відчула дотик цього божественного натхнення. Вопа слухала хвалу обох закоханців, якої ще нічим не заслужила. Почуття до неї, природно, впливало на їхню оцінку того, що вона збиралась робити і робила. Недосвідченість дозволила їй зберегти невгамовну фантазію, яка давала собі волю, хапаючись за кожну соломинку і перетворюючи її на чарівний золотий жезл, що допомагає віднайти скарби життя.
— Стривайте! — сказав Герствуд. — Я, мабуть, знаю когось у цій ложі. Я ж сам належу до ордену Лосів.
— О, він не повинен знати, що я вам про це розповіла!
— Звичайно, — відповів управитель бару.