— Справді, гарненька штучка! — погодилася вона.
— Можете лишити її собі, якщо хочете, — сказав Друе. — У вас чудова каблучка! — додав він, торкаючись простенької оздоби на руці, яка тримала подаровану картку.
— Вам подобається?
— Дуже, — відповів він і взяв дівчину за руку, вдаючи, ніби розглядає каблучку, — Справді, гарна каблучка.
Зробивши так перший крок, він провадив розмову, немов забувши, що все ще тримає її пальці в своїй руці. Але дівчина висмикнула їх і, відступивши трохи назад, сперлася на підвіконня.
— Я вас давненько не бачила, — мовила вона, кокетуючи і ухиляючись від його занадто палких залицянь. — Вас, мабуть, не було?
— Ні, не було, — відповів Друе.
— Ви далеко їздите?
— Так, досить далеко.
— Вам подобається подорожувати?
— Та ні, не дуже. Це швидко набридає.
— А мені б хотілося подорожувати, — мовила дівчина і, відвернувшись, задивилася у вікно. — А де ж це ваш друг, містер Герствуд? — спитала вона раптом, згадавши про управителя бару, що, на її думку, міг стати темою для розмови.
— Він тут, у місті. А чого це вам раптом спало на думку запитувати про нього?
— Та просто так… Він не був тут з того часу, як ви приїхали.
— А звідки ви його знаєте?
— Отаке! Хіба ж я не доповідала про нього разів десять за останній місяць?
— Та де там! — недбало заперечив Друе, — Він і п'яти разів не був у нас за весь час, що ми тут живемо.
— Справді? — усміхнулась вона. — Багато ви знаєте, я бачу!
Друе трохи споважнів. Він ще не був певний, жартує вона чи каже правду.
— Пустунко! — мовив він. — Чого це ви так усміхаєтесь?
— Та нічого, просто так.
— А останнім часом ви його бачили?
— Ні, не бачила, відколи ви повернулися, — відповіла вона, сміючись.
— А до того?
— Аякже!
— Часто?
— Та мало не щодня.
Дівчина була язиката, любила баламутити людей, і тепер її дуже цікавило, яке враження справляють її слова,
— До кого ж він приходив? — недовірливо спитав комівояжер.
— До місіс Друе.
Друе витріщив на неї очі, але одразу отямився і додав, щоб не бути смішним в її очах:
— Ну, і що ж з того?
— Нічогісінько, — відповіла дівчина, кокетливо схиляючи голівку набік.
— Він наш давній знайомий, — вів далі Друе, загрузаючи все глибше.
Кілька хвилин тому він би охоче продовжив цей легенький флірт, але тепер у нього зникло всяке бажання. Він дуже зрадів, коли дівчину покликали знизу.
— Я повинна йти, — мовила вона, весело відступаючи від нього.
— Ми ще побачимось, — відповів він, удаючи, ніби засмучений цією перешкодою.
Коли дівчина пішла, Друе дав волю своїм почуттям. На його обличчі, яким він ніколи не вмів володіти, відбивався безмежний подив і збентеження. Чи можлива це річ, що Керрі так часто приймала Герствуда і нічого йому про це не сказала? А Герствуд — невже він брехав? Та й що, власне, мала на думці покоївка?.. Він і справді почав помічати щось дивне в поведінці Керрі останнім часом. Чому вона так розгубилася, коли він спитав, скільки разів заходив Герствуд? Чорт забирай, він тепер це пригадує! Тут щось не так у всій цій справі.
Він сів у крісло-гойдалку, щоб добре усе обміркувати, закинув ногу на ногу і сердито насупився. Думки проносилися в голові з гарячковою швидкістю.
Ні, все-таки в поведінці Керрі не було нічого незвичайного. Чи ж можливо, чорт забирай, щоб вона його обдурювала? Ні, вона не так поводилася. Та чого там, ось і вчора ввечері вона була з ним така мила, та й Герствуд теж. І вони б його обдурювали? Він не міг цьому повірити.
Його думки вилилися, нарешті, у словах:
— Часом вона й справді поводиться якось дивно. От і тепер — одяглася і вийшла зрання, ні слова мені про це не сказавши.
Він почухав потилицю і зібрався йти. Обличчя в нього ще було насуплене. У вітальні він знову зустрівся з покоївкою, яка прибирала тепер в іншій кімнаті. З-під білої наколки сяяло її кругленьке личко. Вона усміхнулася до нього, і Друе одразу забув про свою турботу. Він фамільярно поклав їй руку на плече, ніби вітаючи її мимохідь.
— Перестали злитися? — спитала вона, готова теревенити далі.
— Я й не злився, — відповів він.
— А мені так здалося, — усміхнулась вона.
— Та годі вам дуріти! — безцеремонно вигукнув він. — Хіба ви це все говорили не жартома?
— Звичайно, ні,— відповіла дівчина і додала з таким виглядом, ніби зовсім не хотіла вчинити йому прикрість: — Він приходив дуже часто. Я думала, що ви знаєте про це.
Тепер уже Друе зовсім перестав приховувати свої почуття й удавати байдужого.
— А вечорами він тут лишався? — спитав комівояжер.
— Часом лишався. А часом вони разом виходили з дому.
— Увечері?
— Так. А все-таки вам не варто через це так лютувати.
— Я зовсім не лютую, — сказав Друе. — Ще хто-небудь, крім вас, бачив його?
— Аякже! — відповіла покоївка таким тоном, ніби в цьому не було нічого особливого.
— І давно це було востаннє?
— Якраз перед тим, як ви повернулись.
Комівояжер нервово прикусив губу.
— Не кажіть нікому про це! Добре? — промовив він, легенько стискаючи її руку вище ліктя.
— Ну, звичайно, — відповіла вона. — Та й не варто цим псувати собі настрій.
— Гаразд, — промовив він і пішов геть, дуже похмурий, але все-таки подумав мимохідь, що, мабуть, він припав до вподоби покоївці.
"Ми поговоримо про це з Кед! — сказав він собі в думці, почуваючи себе скривдженим. — Чорт забирай! Ми ще побачимо, чи посміє вона так поводитись!"
РОЗДІЛ XXI
Дух, що прагне. Плоть, що жадає
Коли Кєррі прийшла в парк, Герствуд давно вже чекав на неї. Кров кипіла в ньому, нерви були напружені до краю. Йому не терпілося швидше побачити жінку, яка так схвилювала його напередодні.
— Ось і ви нарешті! — мовив він, намагаючись опанувати себе: він увесь тремтів від збудження, і його охопило якесь незвичайне піднесення, у якому було щось трагічне.
— Авжеж, я, — весело відповіла Керрі.
Вони пішли по алеї, ніби простуючи до якоїсь певної мети. Герствуда п'янила її юна врода. Шелестіння її елегантної спідниці було для нього найсолодшою музикою.
— Ви задоволені? — спитав він, маючи на думці її вчорашній успіх.
— А ви?
Він міцніше стиснув їй руку, побачивши її ніжну усмішку.
— Це було просто чарівно!
Керрі радісно засміялася.
— Я давно не бачив нічого подібного! — додав він.