о
1 Архалук — широкий каптан, що застібається гачками.
лежанки й сів на неї. Козельцов загалом, як справжній фронтовий і добрий офіцер, не тільки не любив, але був обурений проти штабних, за яких він з першого погляду визнав цих двох офіцерів.
4
— Однак це страх як досадно,— казав один з молодих офіцерів,— що так уже близько, а не можна доїхати. Може, сьогодні бій буде, а нас не буде.
В пискливому тоні голосу та в плямоподібному свіжому рум'янці, що набіг на молоде обличчя цього офіцера в той час, як він говорив, видно було цю милу молоду несміливість людини, яка безперестанку боїться, що не так виходить її кожне слово.
Безрукий офіцер з усмішкою подивився на нього.
— Устигнете ще, повірте,— сказав він.
Молодий офіцерик шанобливо подивився на змарніле обличчя безрукого, що несподівано посвітлішало від усмішки, замовк і знову взявся до чаю. Справді, в обличчі безрукого офіцера, в його позі і особливо в тому норожньому рукаві шинелі виявлялося багато цієї спокійної байдужості, яку можна пояснити так, що в усякій справі чи розмові він дивився, ніби кажучи: "Все це прекрасно, все це я знаю і все можу зробити, якби я захотів тільки".
— Як же ми вирішимо,— сказав знову молодий офіцер своєму товаришеві в архалуці,— ночуємо тут чи поїдемо своїм конем?
Товариш відмовився їхати.
— Ви можете собі уявити, каштане,— казав той, що наливав чай, звертаючись до безрукого і підіймаючи ножик, що його впустив той,— нам сказали, що коні страшенно дорогі в Севастополі, ми й купили гуртом коня в Сімферополі.
— Дорого, я гадаю, з вас здерли?
— Далебі, не знаю, капітане: ми заплатили з візком дев'яносто карбованців. Це дуже дорого? — додав він, звертаючись до всіх і до Козельцова, який дивився на нього.
— Недорого, коли молодий кінь,— сказав Козельцов.
— Справді? А нам казали, що дорого... Тільки він кривий тропіки, тільки це минеться, нам казали. Він міцний такий.
— Ви з якого корпусу? — спитав Козельцов, який хотів довідатися про брата.
— Ми тепер з Дворянського полку, нас шестеро; ми всі їдемо в Севастополь за власним бажанням,— говорив балакучий офіцерик,— тільки ми не знаємо, де наші батареї: одні кажуть, що в Севастополі, а ось вони казали, що в Одесі.
— А в Сімферополі хіба не можна було довідатись? — запитав Козельцов.
— Не знають... Можете собі уявити, наш товариш ходив там у канцелярію: йому грубощів наговорили... можете собі уявити, як неприємно!.. Будь ласка, хочете готову цигарку? — сказав він у цей час безрукому офіцерові, який хотів дістати свою сигарницю.
Він з якимсь догідливим захопленням слугував йому.
— А ви теж із Севастополя? — говорив він далі.— Ох, боже мій, як це дивно! А як же ми всі в Петербурзі думали про вас, про всіх героїв! — сказав він, звертаючись до Козельцова шанобливо і добродушно лагідно.
— Як же, вам, може, назад доведеться їхати? — спитав поручик.
— От цього ми й боїмося. Можете собі уявити, що ми, як купили коня й придбали все потрібне — кавника спиртового і ще всякий дріб'язок необхідний — у нас грошей зовсім не лишилося,— сказав він тихим голосом і оглядаючись на свого товариша,— отож коли їхати назад, ми вже й не знаємо, як бути.
— Хіба ви не одержали подорожніх грошей? — спитав Козельцов.
— Ні,— відповів той пошепки,— тільки нам обіцяли тут дати.
— А посвідчення у вас є?
— Я знаю, що головне — посвідчення; але мені в Москві сенатор один — він мені дядько,— як я в нього був, він сказав, що тут дадуть, а то він сам мені дав би. То дадуть так?
— Неодмінно дадуть.
— І я думаю, що, може, так дадуть,— сказав він таким тоном, який доводив, що, питаючи на тридцяти станціях усе те саме і скрізь дістаючи неоднакові відповіді, він уи" нікому гаразд пе вірив.
5
— Та як же не дати? — сказав раптом офіцер, що сварився на ґанку з доглядачем і в цей час підійшов до тих, що розмовляли, і звертаючись почасти й до штабних, що сиділи поряд, як до більш достойних слухачів.— Адже я так само, як і ці панове, побажав у діючу армію, навіть у самий Севастополь просився з прекрасної посади, і мені, окрім прогонів 1 од П., сто тридцять шість карбованців сріб-
1 Прогони — встановлена плата за проїзд поштовими кіньми.
лом, нічого не дали, а я вже своїх більше як сто п'ятдесят карбованців витратив. Подумайте тільки, вісімсот верст третій місяць їду. Ось із цими панами другий місяць. Добре, що в мене були свої гроші. Ну, а коли б не було їх?
— Невже третій місяць? — спитав хтось.
— А що накажете робити,—говорив розповідач.— Адже якби я не хотів їхати, я і не просився б з доброї посади; то, виходить, я не став би жити в дорозі, вже не через те, щоб я боявся б... а змоги ніякої нема. У Перекопі, скажімо, я два тияші жив; доглядач з вами й говорити не хоче,— коли хочете їдьте; самих кур'єрських подорожніх он скільки лежить. Уже, мабуть, така доля... адже я бажав би, та, мабуть, така доля; я ж не через те, що ось тепер бомбардування, а, мабуть, поспішай не поспішай — однаково; а я ж як хотів би...
Цей офіцер так старанно пояснював причини своєї затримки і начебто виправдувався в них, що це мимоволі наводило на думку, що він боїться. Це ще стало помітніше, коли він розпитував про місце перебування свого полку і чи небезпечно там. Він аж зблід, і голос йому урвався, коли безрукий офіцер, який був у тому самому полку, сказав йому, що за ці два дні в них лише офіцерів сімнадцять чоловік вибуло.
Справді, цей офіцер в дану хвилину був страшенним боягузом, хоч шість місяців тому він аж ніяк не був ним. З ним стався переворот, якого зазнав багато хто і раніше і після нього. Він жив в одній з наших губерній, де є кадетські корпуси, і мав прекрасну спокійну посаду, але, читаючи в газетах і особистих листах про діла севастопольських героїв, своїх колишніх товаришів, він раптом запалився честолюбством і ще більше — патріотизмом.
Він пожертвував цьому почуттю багато чим — і насидженою посадою, і кватиркою з м'якими меблями, заведеною восьмилітнім старанням, і знайомствами, і надіями на багате одруження,— він кинув усе й подав ще в лютому до діючої армії, мріючи про безсмертний вінок слави та генеральські еполети. Через два місяці після подання прохання, він по команді 1 одержав запит, чи не вимагатиме він допомоги від уряду. Він відповів, що ні, і терпляче дожидав усе призначення, хоч патріотичний запал уже встиг значно прохолонути за ці два місяці. Ще через два місяці він одержав запит, чи не належить він до масонських лож2, і ще такого самого роду формальності, і після негативної відповіді нарешті на п'ятий місяць вийшло його призначення. За весь цей час приятелі, а найбільше те заднє почуття невдоволення з нового, яке з'являється при кожній зміні становища, встигли переконати його в тому, що він зробив величезну дурницю, вступивши до діючої армії. А коли він опинився один, із згагою й запорошеним обличчям, на п'ятій станції, на якій він зустрівся з кур'єром із Севастополя, що розказав йому про страхіття війни, прождав дванадцять годин коней,— він уже зовсім каявся у своїй легковажності, з невиразним жахом думав про майбутнє і їхав несвідомо вперед, як на жертву. Почуття це протягом тримісячних мандрів по станціях, на яких майже скрізь треба було чекати й зустрічати офіцерів, що їхали з Севастополя, з жахливими розповідями, дедалі збільшувалось і нарешті довело до