— Шкода... — поспівчував йому чатовий.
— Га?
— Та то я про себе: шкода, кажу я про себе, що не в язик...
— Але ж ти клятий!
— Кляті довго живуть. А я хочу довго... Сотня твоя що?
— Стоять, — і Свічечка озирнувсь на ліщину, де поміж горіховими вершками біліли кінчики шабель його надвірної сотні.
— Як тільки татари вийдуть до нас на берег, відразу ж, сотнику, налітай.
— Та коли вони вийдуть? Ти ж бачиш, як сунуть вони помаленьку!
— Нехай помаленьку... хай надихуються...
У пінястій течії за татарами-пішаками, що промацували во-ринами дно, просувалися з луками наготові татари кінні. Той, малахаєвий, вже знайомий Тимошеві лучник раз по раз оглядався на пущу й погиркував у спини бродівникам. Він, видно, квапив їх, підганяв, щоб вони не монялися, а шукали броду швидше. Та воринячники шукали його й без підганяння: на їхнє щастя, Дністер у цьому місці якраз був мілкий, хоч і летючий. Воринячники до лучника огризалися, зупинялися, затуляли рукавами обличчя, бо від скаженої течії голова в них
ішла обертом. Через те вони часто й падали, викрешуючи лобами об підводне каміння іскри. Через те їхні посинілі, як часникове лушпиння, щоки і напухали люттю.
— Може, мені до сотні? — Свічечка зіпнувся на лікоть.
— Лежи і стеж... Я скажу коли... — поводячи по татарах оком, став на лікоть і Тиміш. — То що, кажеш, коні в тебе непоєні? А дарма. Коней, хоч раз на два роки, а треба поїть. Особливо ж тут, у степу.
— Тепер де їх у чорта поїти й з чого? — Свічечка показав підборіддям на татарські чамбули.
— Тепер — то так. А взагалі коней у степу треба напувати із свого рота. В степу треба воду для коней носити в своєму роті: тоді не будеш нікого питати, де їх поїти і з чого. Захотіли, приміром, як зараз у тебе, коні в степу води — роззявляй рота, і нехай з твого рота вони і п'ють!
— Тебе не переслухаєш! — образився на Тимошеві балачки Свічечка. — Дивись, дивись, вони вже перейшли за середину!
— Кажу ж: як тільки вилізуть на берег...
— У тебе часом голки нема? — прошепотів Свічечка.
Тиміш витягнув з-під ліктя шапку, дістав з рубчика обмотану до половини сірою ниткою циганську голку, взяв сотника за руку, відвів її на Дністер, щоб видно було і татар і пальця, й заходився виколупувати з малинової Свічеччиної пучечки шипшинового шпичака.
— Ну ж і заліз! Ну ж і загнався! І де ти його тільки знайшов?
— Не зна-а-ю! — запищав Свічечка. — Ой-ой!
— Не ойкай. Ти що, не бачиш — татари!.. Все, виджулу-бав. Ось він. — Тиміш підніс шпичачка перед очі, поміряв на нього татар і їхніх у Дністрі коней, застромив у шапку голку й сказав: —Як будеш зараз гріти татар, то не забудь спитати, в чому вони возять для себе і для коней воду.
—Я знаю, в чому! — не стримався, викрикнув Свічечка. — У бурдюках за своїми дулами!
— От-от! — підтвердив Тиміш. — Татари возять воду за дулами, а не так, як дехто, у роті!
— Я поповз до сотні! — Свічеччині вуса втяглися в ніс.
— Кажу тобі — ляж і лежи. Я скажу коли. Слухай мене.
У цю мить за татарами над темним узгір'ям ітущі, поглинаючи небосхил, забухкотів важкий сивий дим. Обкиданий кіптя-пими клаптями злетілих ворон, дим спочатку загорбився сам, га ось зі споду його стало пролизувати полум'я. Тиміш пильніше напружив зір і наструнив вуха: з диму і полум'я не своїм голосом зателенькав монастирський дзвін. Крізь його калатання раптом пробилося й загнане мекання кози, і подумав Тиміш, як далеко все-таки може кричати рогатий козячий голос... Та ось дзвін замовк. Видно, йому хтось перерубав горло, бо ні він, ні коза вже більш не дзвонили й не мекали.
Татари, як ті, що погойдувалися на бурунах, так само й ті, що стриміли у швидах на конях, обернулися спинами до Тимошевого берега й задивились на сиве димове полум'я. Ти-мошів "знайомий" лучник забуркотів до них, — на піших і кінних, — що вони пороззявляли роти не на те і закинули своє діло. Та не встиг він добурчати, а його змучені, перемаруджені вояки додивитися і віддихнути, як з холодної ггущі на їхні голови, прямісінько їм у руки, з тріскотнечею й шумовинням вилетіли монашки. У чорних, розпанаханих об сучки і гілляччя, розвіяних рясофорах монастирські дівчата западали в буруни...
Татари перелякалися і поклякли самі, та за хвилину опам'яталися і, хто з ніг, хто з коня, кинулися монашок ловити. "Ой, мамо! Ой, матусенько! Ой і рятуйте!.." — чіплялися за кипляче, слизьке у воді каміння й борсалися дівчата... Татари віддирали, висмикували їх за каптури, за ноги і шиї і нашвидкуруч примотузовували сиричевим ремінняччям спереду й ззаду сідел... Неспіймані ринулися за кружиною. Татари зняли з ліктів аркани. І ось над непритомними дівочими головами засвистіли волосяні петлі. Ближчих до себе дівчат глушили воринами, а тих, що в'юнились за водою і захлиналися, зашморгували за шиї й волочили до себе... Дівчата вже не плакали й не волали...
— Отепер з Богом!.. Хлопцям поскидать кунтуші, бо в кунтушах незручно! — проговорив Свічечці Тиміш і взявся за лука.
Свічечка стрибонув — побіг у ліщину до сотні, а Вихорець витяг із сагайдака Малахаєву з півнячим оперенням стрілу. Націлив татарину нижче горла: той саме розвернувся до Тимоша грудьми — він зловив і тягнув у бурунах на аркані молоденъку монашку. "Боже! Боже! Ой ти ж мій Божечку!.." — б'ючись спиною об воду, голосила Наливайкова Галя. Тиміш відпустив тятиву.
Малахай вже підтягував Галю до коневої гриви, коли раптом завмер, ніби на щось наштовхнувся. Він скосив очі під бороду на халат і здивовано вгледів, що з його серця стирчить і дихає разом із серцем власна стріла. Він завис над її півнячим оперенням враз побілілим носом і ніби понюхав. Понюхав, чи пахне вона часником? Тоді випустив Галю й аркан у воду й завалився з коня головою сторчма, зависнувши чоботом в стремені...
Свічечка повів сотню ключем. Він потягнув її кущистим вилогам яру, і коли вимчав на кам'янистий берег, його плечисте козацтво розскочилося півколом і на розгоні вломилося у мерехку воду. Зайняті своєю роботою татари помітили зблиски козацьких шабель, коли ті вже засікли їх по головах і спинах.
Тиміш і чатові, що були біля нього і що ховалися в норах над яром, били з горба по татарах з луків.