Перебігши хиткий місток, Жбур, Конашевич і Шийка вискочили на своїх коней і погнали берегом за течією доганяти труну. Підіймаючи кіньми качок і чапель, вони згубилися в очеретах.
Яструб поворухнув крилами. Йому остобісіло на все це під собою дивитися. Він намірявся перелетіти до старих козаків на зарічок, аби там, коли поталанить, підвечеряти якою рибиною. Та яструб не полетів, бо священик Лука зірвав з шиї хреста й замиготів перед шаблями чорноморців. Козаки-чорноморці перед хрестом шаблі опустили, а четверо наливайківців підхопили з могили Оливку і тріскучим містком побігли на той берег Базавлуку. За ними, скидаючи з себе подаровані запорожцями сорочки та кидаючи їх із містка у воду, не оглядаючись, гола до пояса, побрела й Жбурова сотня.
— Панове! — розгублений Кремпський пішов за нею. Кілька наливайківців зупинилося.
— М-м-м! — сказали вони.
— Що?! — не зрозумів їх полковник.
— М-м-м! — повторили вони. Кремпський оглянувся на Луку.
—А! А! А! — щось, видно, іще хотіли сказати повстанці, відкрили роти і з отим своїм "а!" подалися містком доганяти своїх.
— Вони без'язикі! У них вирвані язики! — прошепотів священик Лука і впав на коліна.
Полковник Кремпський, як вчаджений, затрусив головою.
А Жбурова сотня, вся його сотня душ, сіли на терновому кряжі в сідла, розвернулися від Запорізької Січі в степ і під жовтим вітряним небом — без свого сотника та Наливайка — розтали в передосінньому надвечір'ї. Вони поїхали мовчки
шукати в степу свій непостійний, рухливий дім, бо де тепер усе їхнє військо? Того не знав ніхто.
Запорожці обминали один одного очима. Вони вклали шаблі у піхви і, не піднімаючи від чобіт голів, поміж хрестами, по темніючих квітах Петрового батога потягнули за Ми-кошинським до куренів. Січові курені, а з ними й церква, майдан і вулички від вогкого надвечір'я поволі остуджувались і хололи. З плавнів стогнав водяний бугай, а яструб подався на зарічок. Він уже подумав, аби спуститися на дві хмари нижче, та не спустився, не захотів, бо в зарічку, де старі козаки старалися для Наливайка на юшку, там їх лупцювали соми.
А вийшло так: роздягнувшись під таволгою, біліючи в надвечір'ї бувалими своїми кістками, один за одним, як чорногузи, трьома волоками, по двоє на кожен, старі комишники забрели в малинову воду. Відбрели вони від берега недалеко, якраз по плечі, по борлаки, бо саме там і починалися сом'ячі ями. Саме там діди й розвернулися, розтягнули волоки по шнурку і, Господи благослови, чмокаючи у воді вусами, поволеньки, не поспішаючи, обережно промацуючи ногами дно, щоби не наштрикнутися на якийсь гострий патик чи корінь, потягли сітки назад, до сюркотливого у цвіркунах берега.
Базавлуцькі соми спочатку заніжилися у сітях, думаючи, що це їх погойдує, полоскочує течією, перевернулися на спини догори животами, затерлися боками об гладеньких, шовкових своїх сомих, щоправда, разом із тим і дивуючись: чому це раптом і в такій кількості сомихи понапливали до них? Адже їхня з сомиками любовна пора відійшла ще у квітні, а до нового квітня, до нової любові було іще через зиму. Та все одно, соми тішилися б і тішилися якби раптом не дошолопали, що їх тягнуть, волочать на берег! Сомів охопила паніка. Вони, а з ними і їхні панянки кинулися до ям! Та вже було пізно: їх затягувало у пастку — за кожним волоком волочилась із грузилом по дну матня, і от вони в матню і потрапили!
— Кахи-кахи-ках! — прокашлювалися вдоволені дідугани, бо відчували, з яким уловом вони крекчуть до берега і яка наливайківцям буде юшка!
Тим часом соми та сомихи зашарпалися, забилися в мат-нях, вирячили дрібненькі, як дріб, свої оченята, а коли розгледіли крізь перебовтану в намулі воду зігнуті дугами спини дідів, то з переляку і відчаю кинулися їх молотити хвостами. Вода закипіла. Дідугани, чорніючи один до одного замість колишніх білих зубів пеньками, з того сом'ячого повстання попервах лише розсміялися, та коли попелясті сомиська поставали у воді на голови й заходилися хлиськати їх по плечах і по спинах і набивати їм на лобах сині та вишневі ґулі, сміятися перестали і вхопилися за шаблі. Та шабель у них у воді не було. Шаблі лежали під таволгою на одежі! А соми розмахалися! Сизі хвостиська вивалювалися з сивого бурунища й косили дідів із ніг. Рятуючись від загибелі, рибалки покинули до чорта переплутані волоки і — а бодай тобі! а бодай! — чимдуж попекли на берег!..
З сірої каламуті, мокрі від страху, сомихи дивилися, як їхні соми-козаки гнали козаків-запорожців і як ті хто рачки, на чотирьох, а хто ще тримавсь, то на обох ногах, давали дропу на сушу!.. Соми ж, трішки передихнувши, обійняли хвостами подруг за гнучкі їхні талії і подались після бою знову на ями, на прохолодну глибінь, де пахло раками та буркунами...
Яструб покинув зарічок і вже по знайомій, протоптаній у небі стежці, взяв дорогу додому. Він літував в Очакові, на одній із фортечних башт, де виглядали його з гнізда двоє дітей і жінка.. Та летіти до них і летіти: через надвечір'я і вечір, а потім через присмерк і смерк, півночі, а то й через повну ніч, бо ястуб, коли була охота і настрій, припольовував ще й уночі, а коли, вже під самим Очаковом, то любив і постояти понад Дніпром під зорею в небі до ранку. Та за цим разом він ще трішки пристояв над Запоріжжям, подивився, як січовими вуличками запорожці розводили по куренях на вечерю і на ніч татарських невільників, а козаки-конопаси переганяли уплав через Базавлук подарованих Наливайком коней. Обминаючи краєм Січ, конопаси гнали коней у плавні на острови, на луки, де коні мали зазимувати, бо трави там зеленіли і під снігом... Ще яструб дослухав із дзвіниці дзвона, що дзвонив на вечірню, глянув, як помолився прикутий за ногу посеред майдану козак, і аж тоді, пропахчений духом шкварок та підсмаженої цибулі, що разом із димом підіймалися від куренів, потихеньку наліг на крила. Він знову перелетів Базавлук, але вже не тут над Січчю, а там, де Базавлук впадав у Дніпро, й Дніпром-Дніпром, над Верхньою Лапкою, а потім і над Сандалкою пішов над плавнями Низом. Яструб чув, як вмощувалися на ніч в очеретах, покахкуючи, качки, як у шелюгах сокотіли до своїх півників водяні курочки, а з островів глибоко здихували олені... Пролітаючи над Верхньою Лапкою, яструб помітив темну турецьку галеру, що загублено чапала вгору проти Дніпра до Базавлуку. На галері під щоглою стояв чоловік. То був Омелян Горошко. Інколи він відмахував шапкою з лиця комарів. Його вечорове обличчя було обернене в пропливаючий за галерою степ і когось у нім видивлялося та чекало. Поміж Горошком і степом на дніпровому урвищі з'явилося троє вершників. Вони щось розпачливо йому крикнули, та він на галері їх не почув чи не схотів почути, і вершники почорніли кіньми у Низ.