На золотистому, плетеному з лози кріслі Яків Шийка стирчав на даху поміж ханом і Наливайком. І вони перед ним лежали, а він над ними сидів! Яків ширяв не просто над ким-небудь, а над самими ханом і гетьманом! Що вони один одному говорили, те Яків перекладав, і вони його слухали. І не перебивали. Кожне слово його ловили. Вперше в житті Якова благоволили! І не лише хан та паша, а й лікарі. І навіть аглани!
На столику з коліщатками особисто для Якова хадим-ага прикочував свіжий пенір — маслянистий овечий сир. Або уяр-шем — кисле коров'яче молоко. Воно, як на смак, кислющо підбулькувало, та Шийка його з піали перехиляв, бо воно, як ніщо, гамувало спрагу. На знак виняткової поваги головний лікар Аббас червоною хною пофарбував Якову вуса. І сам розчесав. Курди Якова поголили. Хотіли, нібито жартома, поголити ще й голову, та Яків, теж нібито жартома, відмовився, мовляв, з чубатою головою йому взимку тепліше. Коли ж через Якова хан питався у Наливайка, що б Наливайко волів із Газі-
Гіреєм з'їсти і виггити, Яків непосгііхом закладав червоні вуса за вуха і відповідав: те-то й те-то, знаючи наперед, що гетьман до їжі неперебірливий і що принесуть, тим і задовольниться. Через те Яків, буцімто для Наливайка, замовляв, що хотів з'їсти сам. Придивившись і призвичаївшись, Шийка тут, на даху, обжився. Вдавався навіть до витівок: часом, не перекладаючи хана українською, Шийка відповідав по-турецьки і Наливайкові, і тоді всі вони вчотирьох — хан, паша, Наливайко і сам Яків, — а з ними й лікарі усміхалися на такі тлумачеві забави. Для аг-ланів Якова шия була сигналом: коли вона похилялась на бильце крісла, то для них означало, що хан, паша і Наливайко заснули і можна розслабитися. Коли ж Якова шия стриміла під напиналом кілком і Яків підморгував їм, що, мовляв, хлопці, усе стоїте на ногах, усе й на ногах, жаль мені вас, але стережіть, вартуйте, — аглани не розслаблялися.
А от уночі, десь під ранок, коли зверху крізь напинало просочувалася роса, коли сон брав своє і Наливайко, і хан, а з ними й паша з бузою засинали по-справжньому, Шийка розкошував! Він плів лікарям таке, що у тих завмирали вуха. Розповідав Шийка, приміром, про те, що, бувало, коли Наливайко відлучався з Острога до нареченої у Гусятин, то він, Яків Шийка, простий козак з надвірної сотні князя Острозького, маючи за плечима лише сільську школу, здавав в Академії за Наливайка усі екзамени — і геометрію, і астрономію, і ще з півсотні наук, яких в Академії вчили спудеїв шість років; що в усіх битвах Наливайко носив Шийку мало не на руках, бо Яків знав наперед, чим та або та битва може скінчитися, а щоб кепсько вона не скінчилася, то треба робити так і отак. І Наливайко, слухаючи Якова, так і робив і перемагав. "Це в мене воно від природи, воно в мене вроджене, а може, я й сам не знаю від чого", — розтовкмачував лікарям Яків. Аббас і курди зачаровано кивали головами і вірили кожному його слову, бо Яків кожною своєю клітинкою вірив у свої вигадки сам. "Ось як ми з Наливайком зробимо Україну вільною, Наливайко призначить мене великим візиром, — продовжував Шийка. — І я на чолі посольства, прибувши в Бахчисарай до хана, обов'язково зайду і до вас трохи погомоніти!.."
"Бісміллахі рахман рахім!" — шепотіли зворушені лікарі, і Яків, вставши із крісла, казав їм: "Не дякуйте. Нема за що!.."
Шкодував Яків лише за одним: не було у цей час біля нього Жбура. Бачив би Жбур, як до Шийки поштиво ставляться чужі люди!..
Петро Жбур тим часом прочумався і збудився. Лежав він на динях, і який тепер день, пригадати не міг. Йому все дотепер була ніч, і лише зараз трохи розвиднілось. Під ним і над ним пахли дині. За динями, куняючи в пилюзі, кивали хвостиками кози та віслючки, а в глибині пологої вулички, під затіненою до половини стіною, виваляний у глині, бовванів на спекоті Куріпочка. Він сухо дихав, ніздрі палахкотіли, а грива обвисла, мов ковила. Поки господар лежма лежав, Куріпочка вже і ходив, і стояв, і знову нипав між мазанками, і пропадав, гибів від спраги. Шкіра на ньому побабчилась, а кишки в животі позлипались. Все потуманіло йому, і коли він побачив зіпнутого на ноги Жбура, то засумнівався: він чи не він погойдується над козячими рогами, віслюковими вухами та вибирає із вусів динячі зерна! Куріпочка поворухнув обрубками, стрепенувся обгорілими мощами, присів на задні, викинув перед себе ноги передні, в голові зашуміло, й побіг до господаря! Та Куріпочці лише здалося, що він побіг. Насправді він стояв під стіною й боявся підняти ногу. Бо Куріпочка знав, що як тільки він відірве від землі ногу, то впаде. Через те він лише заіржав Петрові, що, ось, мовляв, я. Ось я, твій кінь, стою під мазанкою, і все в мене гаразд, лише так хочу води, як не хотів навіть після Угорщини! Заіржати Куріпочка заіржав, та голосу в нього не вийшло, а вийшло щось на зразок здох-здох, і Петро його не почув. Петро похитувався над динями і не міг допетрати, де він...
Сипахи десь пощезали. Не було й Одноносого. На його дірці-прилавку сонно подихувало ряденце, а кози і віслючки простягали рукавичками до Жбура солодкі писки й облизувались. Петро сумно глянув на них і запримітив мідно-зеленого, як гадюка, кальяна. Кальян стирчав поміж динями і дивився Петрові в рота. Петро підгилив його чоботом. Кальян, вигинаючись, перелетів через гарбу й упав неподалік у криницю. За
Жбуровою спиною лежала на боці знайома бочка, в якій донедавна бовталося вино. Тепер у ній гули оси. Оси зробили з бочки собі корчму, допивали рештки після сипахів і співали так, що Петро аж скривився. Він затулив пальцями вуха, бо ще йому не вистачало осячого співу!.. У засохлій винній калюжі валявся чіп. Петро схопив його і забив у бочку разом з веселими осами. Оси спочатку не зрозуміли, що сталося, хто погасив їм світло, і позатихали. Та коли винна пітьма стала іще темніша і їм забракло чим дихати, вони закричали "рятуйте!". Бочка загула, як ураган! А Жбур з усієї, що лишилася, сили турнув її чоботом, і вона загриміла вуличкою униз прямісінько на Куріпочку. Куріпочка зблід. Утекти від бочки він уже не встигав, та й не було в нього на це ніякого духу. А бочка неслася! Вона розбухала в його очах і стала подібна на фортечну очаківську башту!.. Куріпочка влип у стіну, вплющився в неї, наскільки дозволяли сідло і ребра, і... підняв ноги! Підняв їх, лишився стояти на одній тільки задній нозі, четвертій, зажмурився і став чекати... Бочка прогуркотіла поруч з копитом, війнула хвоста і, б'ючись боками об мазанки, затарабанила до казарми. Чіп з неї випав, і оси, хто лишився живий, почали вистрілювати з неї, мов кулі, й тікати з Очакова через Чорне море в Туреччину...