"Пане гетьмане... — мимовіль повторила за ним Докія. — Як-як, так і сказав — пане гетьмане? То, виходить, ніякі вони не турки! Так вони ж і перед тим говорили по-нашому, а я з переляку і не дотумкала!.."
Той, кого цибатий окликнув гетьманом, поволі звівся у возі, одним чоботом став із передка на дишло, другий чобіт заніс над штельвагою, та похитнувся і мало не впав. Цибатий метнувся до нього, звів його на траву, і тепер... тепер, коли вони вдвох розвернулись обличчями, Докія впізнала їх і захолола зовсім — перед нею внизу під печерою стояв Северин Наливайко, а поруч нього його товариш, що його запам'ятала Докія, коли той на заручинах Наливайка і Галі танцював у хаті "Куріпочку"! Тепер Докія розпізнала усіх чотирьох, бо всі вони на Різдво були в їхній хаті! Та тільки чому Наливайко увесь у саднах, іде-заточується, і звідки він їде? Чому Петро Жбур дибає в турецькій фесці та при двох на поясі ятаганах? А рудий острозький спудей Конашевич, що тоді на Різдво палахкотів у червонім своїм кунтуші, тепер у самій лише натільній сорочці підскакує, босий, на будяках? Та, головніше, чому Наливайко без війська? Де воно? Де твоє, Северине, військо? Боже, Боже, невже твоє військо і тебе розбито?!.
У Докіїній голові гойднулася чорна гойдалка, і, чіпляючись за прижовкле гілля, вона осіла на глину і знепритомніла...
Жбур допоміг Наливайкові дійти до кошми. На кошмі Наливайко відліг на спину, полежав із розплющеними очима, а тоді їх заплющив. Кривим татарським ножем Жбур заходився краяти вудженину.
Наливайко лежав, і на його обличчя від кам'яного печерного козирка насувалася тінь — сонце сідало. Тінь притемнила чоло, насунулася на брови, напливла на щоки і ніс, на вуса, дійшла до губ і на них зупинилася, бо Наливайкові губи ще довго були золотими. Та ось потемніли й вони, потьмянів на горлі борлак, а з ним і вишитий навколо шиї рубчик сорочки.
Над печерою з глоду вихопився вітерець. Він раптово підняв з-під гілля хмарку сухого глодового листя і почав ним крутити над козирком. Крутив-крутив, а потім так само ураз покинув і подався до ріки вовчити лепеху. Невеличке, мов чубчики жайворонків-посмітюшок, глодове листя розсіялося над Наливайком. Наливайко відчув, що йому на обличчя щось лагідно сіло, і напіврозплющив очі. Напіврозплющив і на-півглянув на Жбура.
— Петре, вріж мені кавуна, бо я чогось нічого не хочу.
— Молока з медом вип'єш?
— Молока з медом улий... Слухай, Петре, мене уважно. Аби нікому із нас не гаяти часу, збирайся і взавтра вранці їдь та шукай у степу свою сотню. Десь вона тут поміж Інгулами ходить. Ходить і шукає нас.
— Коли сотня іще жива... — і Жбур глянув на небо. — Коли запорожці її не вирубали...
— Думаю, Петре, ні. Полковник Кремпський і отець Лука не дали б їм уже так розгулятися. Так само, як і Богдан Микошинський. Бо хіба не досить низовикам одного мене в домовині? Досить сповна. Запорожці взяли своє, а я від них взяв своє. Та не будемо про це говорити. Одним словом, робимо так: удосвіта ви удвох із Шийкою помандруєте не вперед, а назад берегами Інгулів, як до Дніпра, в сторону Січі. А ми з Конашевичем як зможемо, так і покотимо через Чорний Ташлик на Синюху і Ятрань, вгору Південним Бугом на Гайворон, Брацлав, Немирів і Гнівань. Коли знайдете сотню, то доганяйте мене цією дорогою. А як не знайдете, то нею ж доганяйте все одно. Наше військо, певно, стоїть, де ми його й лишили, — у Брацлаві. Коли ж його у Брацлаві вже нема, то спитайте людей, де воно може бути. Що твій Куріпочка? Зможе іти він чи ні?
— Куріпочка мій оклигує! Вже й вина попопив. Я його щойно почастував. Дудлить, проклятий, як турецький сипах! — І Жбур оглянувся на гарбу, де біля неї в кульбабах, високо дихаючи боками, похропував його лежебока.
— Бо коли що, то бери мого Резі, — ліг на бік Наливайко. Так вони, слово до слова, не кваплячись, говорили, тоді як
Петро Конашевич, обійнявши під підборіддям коліна, сидів на пологому березі над водою. Коні вже напилися, вибрели з течії, поставали поруч з Петром і разом із ним, не мигаючи, вставилися й собі на закручене плесо плинучої ріки. Лоскітлива та м'яка, ніби лляна, вода ллялася за лепехою, а ловкі зеленуваті клени та головні шугали між лобастенькими та лобатими валунами. Самі ж валуни то з'являлися над водою, то зникали під нею знову: легка та податлива хвиля лагідно мила валунам голови. З їхніх голів стелилися за течією потемнілі від часу і плину водорості. Ці кам'яні валунячі голови й вистелені за течією водорості нагадали Конашевичу голені голови запорожців та їхні летючі за вітром над потилицями чуби-оселедці. Серце Петра заштовхалося. А тут ще йому понад вухом заіржав, щось пригадавши, Рябко. Петро Конашевич здригнувся, тоді непоспіхом встав, узяв коневу голову в руки і глянув йому в очі. "Все! Іду на Січ! На Запоріжжя! — прошепотів він собі. — Приймуть мене запорожці! Бо я хочу до них — це одне. Скінчив Академію в Острозі — друге. Вивчив і знаю зброю і римське право. Вивчив і знаю землі, міста, країни та їхній державний устрій. Вивчив і знаю чужі звичаї і релігії. Знаю латину. Знаю польську і грецьку. Надолужу турецьку. Буду я в запорожців за товмача, а пізніше, як виберуть, то й за писаря. А ще пізніше, як буде усе непогано виходити, можу стати і кошовим отаманом. Тоді перше, що я зроблю: негайно помирю низовиків із Наливайком і підможу з ними йому, бо інакше цей католицький і мусульманський світ знищить нас і поглине..."
— Де ви там, гей! — загукав від печери Жбур. — Ходіть-но!
По зозулиних черевичках, приємно відчуваючи, як вони лоскочуть його босі ноги, Конашевич попрямував до печери, де, зіпершись на лікті, лежали в розмові Наливайко і Жбур. Коні попаски подалися за ним. Яків Шийка вивів із води скупаного свого Шийка і, перевівши його по цей бік лепехи, зупинив та став розтягувати перед ним свої пофарбовані червоною хною вуса.
— Оце хна так хна! Ніякий чорт її не змива! А ще мішечок у запасі! А що, — звернувся він до коня, — як я пофарбую тобі нею гриву? Отоді вже удвох будемо горіти на цілий степ!
Шийко, якнайуважніше слухаючи господаря, раптом скочив убік. Та не від того, що Яків здумав червоною хною фарбувати йому гриву, а рвонувся від того, що в нього з-під морди вискочив зелений із крильцями коник-богомол. Від переляку коня злякався і Шийка, і тремтливими поглядами вони провели недалекий зелений політ богомола над лепехою.