Як і раніше, поверталися з війни. В того руки нема, а в того — ноги. А той, дивися, з руками й ногами, але ж бухикає на кожному кроці, блідий, — з усього видно, довго не протягне. На фронтах залізо його не добило, то тут рана доконає. Ото тільки й радості, що село своє побачив, по рідній землі походив. Але й недобитки були дорогі, бо рідні — чоловік, батько чи брат.
І Марта чекала, що повернеться. Ні розум, ні серце не хотіли вірити папірцю, обведеному чорною рамкою, німому й бездушному. І не одна вона була така серед тих, хто одержав похоронну. Бо хіба раз таке траплялось, що віджуршіися, виплакали горе, а через кілька місяців лист приходить від солдата, що живий-здоровий, воює, всім родичам низький уклін. Чекала й Марта, благаючи долю змилостивитись над нею й над дитиною.
Вже давно передумала їхати шукати могилу. З кожним днем все більше здавалось — не знайде, тому що її ніде нема. Тому що не хоронили її чоловіка в землю, не взяла його ні куля, ні осколок — не могло бути.
Хлопці пішли в ліс, щоб по бліндажах понишпорити, і Андрія взяли з собою. В одному знайшли гранати — буде чим глушити рибу в ставу. Щоправда, глушити не дозволяють, але хіба дозволу в когось питатимуть? У другому надибали патрони — кожен позапихав у кишені й за пазуху поклав — прийдуть додому, то знадобляться. От якби відшукати широкі гільзи від снарядів, можна б кухлі з них повирізувати. Оце б до аеродрому податись, що під Калинівкою, там, розказують, багато німецьких бомб і мін зосталось.
Як завжди, кепкували з Андрія. А найбільше з того, звичайно, що в шапці ходить узимку й улітку—ніколи не знімає. Хлопець відмовчувався, бо що мав казати? Коли зірвали з нього шапку й почали закидати її то в кущі, то на дерева, Андрій ганяв за всіма з криком, щоб віддали. Те ще більше запалювало товаришів, хтось так кинув шапку, що зачепилася на грабі й не падала. Коли ж Андрій збив її дрючком, то знову схопили й почали жбурляти в озеро. Андрій мало не плакав і благав:
— Оддайте!
Всі тільки сміялись. Тоді він сказав:
— То батькова шапка, віддайте! То батькова, віддайте!
Він у ту хвилину й справді вірив, що носить батькову шапку. Так давно бачив батька, що й не пам'ятав його, і образ молодого солдата на підводі злився з образом батька, і тепер він кричав услід товаришам-напасникам, що шапку дав батько, коли проїжджав із військами через село. Йому повірили чи ні, але ніхто вже не жбурнув шапку — віддали та й посміялися, що він так перелякався.
Розклали над озером багаття й накидали туди патронів, щоб почути, як рватимуться. Дуже скоро бахнув один патрон, піднявши вгору купу попелу, а куля тільки дзизнула й загрузла в землі, зовсім близько біля них. Надумали сховатися за дерева, бо тут патрони почали рватись один за одним, і всім стало страшно. Багаття од вибухів погасло, тільки сотався сіренький димок та в повітрі смерділо згорілими набоями й спеченою травою.
Постріли вщухли, повилазили із своїх засідок, дуже веселі й вдоволені.
— О-о, а він і не ховався! — закричали, вгледівши, що Андрій лежить поблизу багаття.
Коли підійшли ближче, то побачили, що він лежить на боці, голова закривавлена, сорочка також у крові. А шапку тримає обома руками, наче побоюється, що хтось вихопить ось-ось — чи друзі, чи вітер, що шастає то по землі, то у верхівках дерев.
Хлопці переглянулись між собою, підступили ближче один до одного, боячись того, що сталося. Мовчки обернулися й пішли геть. Спочатку повільно, а далі кинулись бігцем, ніби за ними по п'ятах гнався страх. Навіть чули, як страх тупоче по стежці, як чіпляється за гілля, як засапано дихає. І ще їм чулося, як позаду хтось кричить Андрієвим голосом:
— Оддайте!..
— Оддайте шапку!..
— То батькова шапка!..