І ходила по обійстю та обіймала і цілувала синів і доньок, невісток і зятів. Від найстаршого до наймолодшої. А потім звела їх разом в один гурт та бавилася ними, як дитина ляльками.
— Якби ви знали, які-сьте мені милі, тоби-сьте мене але раз любили! Серце би-м для вас розтворила! 1 тебе, Миколо, — казала до молодого, — і тебе також люблю! А ви, люди, не дивуйтеся, що ми за наймита доньку віддаємо. Полюбилися, най з Богом проживають! І ми колись були бідні, а нині давіть, якого добра нажили. Нам багатства не треба, а зятя гідного. Ще раз вам кажу, що-м така щаслива, що не витримаю... Ано, музика, гайд! Заграйте раз для мене, старої, ладно ми заграйте! — і посунула на втоптану землю. Всі розступилися перед нею, а вона на самій середині перед музиками стала.
— Спам'ятайся, стара! — гукнув Гончар. — Вважай, бо кости розсипеш та на Сафатовій долині збирати будеш.
— Ет, що ти знаєш! — відповіла і взялася під боки. — Заграйте мені дрібонької а сердечної, тої, з-під самого серця, зо щирої душі.
Заплакала скрипка, загудів бас, решітце забреніло, аж шиби в вікнах озвались.
Дивиться нарід, що то буде. Обступили колесом довкола, а Гончариха всередині. За підбоки держиться, головою крутить, ногами дрібоче:
Щасливая годинонька, Де сходяться діти, Сини мої, як голуби, Де ж мені вас діти?
Сини мої, як голуби, Доньки перепілки, Зяті мої, як соколи, Невістки СО КІЛКИ1
Тягнувся старечий голос, як льняна, тонка нитка, і так дрижав, як вітер, що в осіннє тепле полуднє над пшеничною стернею грає. Тягнувся і обмотував цілу велику родину: серце до серця. А нарід дивувався дивним дивом, що стара Гончариха таку пісню зложила і такого голосу добула.
— А ну, ще раз, мамуню! — просили єї діти.
— Та заспівайте ще раз! — наставали люди, навіть музики просили, щоби повторила, але вона не хотіла.
— Раз в житю така щаслива хвиля, раз така пісня! — і зайшлася голосним плачем з великої втіхи.