Підвівся він з ліжка о 8-й годині, так що спав всього 4. Проте такий короткий відпочинок на нього не впливав. Сильний душ холодної води, що його, як ми вже говорили, він приймав кожного ранку, робив його тіло пругким, еластичним і працездатним, а голову — свіжою й здібною працювати так, як вона б відпочивала нормальних 8 годин.
Викликавши телефоном автомобіль, що ним він мусив їхати на одну із відсталих шахт, товариш Старк вийшов до воріт і став чекати свого шофера.
День був теж надзвичайно щасливий. Щасливе було сонце, щасливе було голубе небо, щаслива була вся просторінь, що попадала у коло зору щасливого секретаря. Люди, що проходили повз нього, усміхалися Старкові дуже приємною усмішкою (принаймні йому так здавалося), собаки дзвінко і весело заливалися в сусідньому дворі. Навіть гігантський терикон, охоплений соняшною пожежею вранішніх променів, виблискував якось по-святковому. Пройшли повз нього якісь дві дівчини. Порівнявшись з ним і зиркнувши на нього, вони весело зареготали: треба припускати, що сонячний секретарів настрій відбився на його обличчі й був помітний навіть стороннім людям.
Отже, сьогодні район посунувся вперед на цілих дев’ять відсотків. Але й сьогодні ж приїздить Дуся, а з нею й його незрівнянний, такий милий і до солодкого болю симпатичний син. Сьогодні він знову буде тримати на колінах свого карапета й ласкати руками його кучеряву голівку. А завтра його сміхунчнк має вже бігати по його порожніх кімнатах, і квартира забушує: на підлозі появляться ляльки, молоточки, папір, ка столі — дитячі рисунки, що їх утворить олівцем Вовина фантазія… Як він любить свого карапета! Йому здається іноді, що він може задавити його в своїх пристрасних обіймах.
Розчулений молодий батько вже уявляв свого сина дорослим і уявляв його (хай йому пробачать цю хвилину сентиментального піднесення) одним із проводирів партії, тієї всесвітнього значення партії, з якої він так захоплений і за яку він, до речі кажучи, не один, а тисячу разів може вмерти…
Тут йому раптом метнулась така думка: сам-то він може вмерти, а от як із сином? Приніс би він у офіру свого сміхунчика, коли б цього вимагала партія?
В яку офіру?
Ну, скажімо, у найсерйознішу, в найнесподіванішу? І, принісши в офіру сина, — був би він і далі такий щасливий, як зараз?
Товариш Старк махнув рукою, наче й справді хтось із ним сперечався. Мовляв, навіщо робити такі припущення! Хіба од нього вимагають офіри? Словом, він не розв’язав цього питання, і хоч впіймав себе на тому, що не розв'язав, усе ж розв’язувати не схотів, ніби ця справа для нього була цілком ясна.
З-за рогу вискочила машина, і скоро секретар мчався по донецьких дорогах до відсталої шахти, що осіла за сорок кілометрів від районного центру.
ІII
Як приємно повертатися додому після важкої, але продуктивної праці, повертатися літнім степом на "форді" й, виставивши руку у вікно під стривожене повітря (автомобіль мчався), думати про зустріч з дружиною й сином, яких ти не бачив мало не півтора місяця. Надзвичайно приємно!
Товариш Старк лазив сьогодні по шахтних полях годин із шість, але він не відчував втоми. Він навіть готовий з таким же напруженням працювати (і фізично й розумово) ще кілька годин.
Автомобіль, керований добрим шофером, не стримував ходи навіть по вулицях зустрілих шахтних виселків, і секретареві здавалося, що й машина сьогодні щаслива: так ловко й грайливо обминати пішоходів і вибоїни можуть лише ті, кому серце переповнене радістю.
— Товаришу Крайко! — звернувся Старк до шофера. — Ви маєте дітей?
— Аж двох! — не повертаючись, сказав шофер.
— Ви їх дуже любите?
Крайко, що не звик до таких розмов з секретарем, нарешті зиркнув на нього. Але побачивши натхненне обличчя Старкове, усміхнувся й промовив:
— Аякже!
— Ну, звичайно, — сказав товариш Старк і подумав, що шофер теж щасливий, інакше б він так тепло не усміхався.
— Син і донька в мене, — інформував зворушений Крайко. — Синові вісім років, і він уже вчиться. Доньці чотири.
— Моєму синові теж чотири, — з ледве помітною погордою поінформував і товариш Старк, відчуваючи величезну потребу поділитися з кимсь своєю радістю.
— Хіба ви одружені? — здивувався шофер.
— Аякже! Сьогодні дружина і син приїздять!
На цьому розмова увірвалася, але секретар був задоволений, бо дістав можливість сказати те, що йому вже давно хотілось сказати.
Машина доставила його на квартиру. Так-сяк перехопивши дещо з їжі (він сьогодні не обідав), товариш Старк оглянув хазяйновитим оком кімнати й, переконавшись, що все на місці й що все підготовлено до зустрічі, вийшов до райкому підписати деякі папірці і дати розпорядження.
Стояла тиха зоряна ніч. Десь безумствувала молодь. Співала так, як можуть співати тільки щасливі люди. Десь дзвінко вигавкував собака, але ця його брехня не мала в собі нічого злісного: собака, очевидно, гавкав тому, що був переповнений своєю собачою радістю. Щасливий був навіть палац культури: весь взятий в огні, наче ілюмінований, він витанцьовував на своєму взгір’ї.
Отже, за кілька годин товариш Старк буде стискати в обіймах свого сина. За кілька годин його карапет буде дивитись на нього своїми голубими очима. Секретар візьме пухкі рученята сміхунчика й положе їх на свої схвильовані уста. Правда, він дуже радий і Дусі, він їй теж дуже радий, але… Ні, сина він любить багато більше!
Тут секретареві ні з того ні з сього знову прийшла думка про офіру. Але й зараз, як і тоді вранці, він махнув рукою й уперто відкинув цю неприємну мисль, не розв’язавши її.
В райкомі його зустрів швейцар. На запитання товариша Старка, кого він може бачити, швейцар відповів, що в райкомі, крім нього, нікого нема.
— Як так нема? — чомусь здивувався секретар: уже було досить пізно, значить, райком і мусив бути порожнім, але щасливому секретареві хотілось мати багато людей і підсвідоме він не мислив себе насамоті.
І те, що він не найшов в райкомі нікого, і те, що райкомівські кімнати були темні (проходячи до свого кабінету, товариш Старк увесь час відчував за спиною глуху порожнечу), — все це раптом зіпсувало йому настрій і навіть вселило в нього якусь тривогу.