За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев'ять, пiт зовсiм об'юшив мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
— Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?
— По воду? — спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому було пiвглечика води. — Хiба випили всю?
— Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху, а з долинки.
— Та це ж далеченько.
— Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує пiд ногами волога земля. I так менi хочеться когось зустрiти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо нi лялечки, всi жнивують у полi, — теперiшнiй день годує рiк. I нiкому похвалитись менi, бо не будеш щось казати он тiй булькатiй жабцi, що розчепiрилась на водi й назбирує на широкi губи презирство до всього, що не тримається води... I чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу i що я роблю тепер?
Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.
А пiдi мною земля така свiжа, така м'яка, мов колиска, а надi мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: "Засни собi, засни собi..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.
I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi. Вони тепло вихоплюють малого з подвiр'я на лебединi крила та й несуть через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай книжок i вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею iде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допитується: "Чого це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який є, такий i є". То пiсля цього чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
— Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу, а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, — i все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
— Що? Десь горить? — питається вiд печi мати.
— Дзвiн! — вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на пiдвiконнi.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:
— От i дочекалися свята.
— А ви думаєте! — кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олiвець. У тi часи путящий, що не викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.
— То я, мабуть, i пiшов.
— Квiти ж вiзьми вчительцi, — пiдходить мати до столу, на якому лежать i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише дiвчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. I водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам їй iз-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
— Це ж для чого вам? — придивляюся до того батькового ока, що найбiльше назбирує насмiшку.
— Пригодиться, — каже тато. — Хочу надивитися, який ти є.
— Давно бачили? — показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi погойдується олiвець.
Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.
— Ось тобi подарунок, сину.
З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького сукна шапочку й питаю:
— I що воно таке, i до чого воно?
— Це, вважай, австрiйський картуз — од вiйни залишився. Дуже гарне сукно.
— Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.
-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль продiрявився.
— Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, — кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i непомiтно вручу його вчительцi.