— Вирішили ми якось з хлопцями прогулятись, па Жовту косу сходити,— вправно орудуючи виделкою та ножем, розповідає Вовик.— Там, кажуть, дрохви видимо-невидимо!.. Настроїли свою каравелу, все вже на мазі, аж тут, де не візьмись, налітає сам контр-адмірал! — вдоволено засміявся Вовик, жартома величаючи "контр-адміралом" свого батька — директора рибзаводу товариша Гопкала.— Ох, було ж нам, ох, було!.. Мене ледве в пожежники не розжалував.
— І слід би,— похмуро буркнув боцман.— Мислимо хіба он куди гнати судно по пустому ділу... Ще на мілину десь посадив би.
— Ви не мисливець, Омеляне Прохоровичу, душу мисливця вам не зрозуміти,— безтурботно всміхнувся Вовик, шукаючи поглядом підтримки в Марії.
— На тебе й наш директор заповідника великий зуб має,— подав голос з другого кінця столу моторист Дьома.— "Браконьєр,— каже,— ваш Гоикалович".
— Браконьєр? — відсунувши тарілку, Вовик недбало відкинувся на спинку стільця.— А що це, по-вашому, браконьєр, коли по-філософському до справи підійти? В нас дрохв та лебедів заборонено бити, а на тому березі турки їх б'ють, аж дим іде!
— Ну ми ж з тобою не турки,— осудливо заперечив боцман.— Якщо там б'ють, то хай хоч на наших берегах птиця пристановище знайде.
— І що ж вийде? — стояв на своєму Вовик.— Хай, значить, у нас гніздиться, хай все літо в нас пасеться, а на осінь якийсь башибузук пух із неї скубтиме? Ні, я про це ще в газету напишу!
— Ти вивернешся,— сказала боцманша не то в похвалу, не то в осуд.— Сухим із води вийдеш...
— А що ж,— засміявся, підводячись, Вовик.— Життя капловухих не любить!
— Але й занадто нахрапистих теж,— буркнув на це йому Дьома.
— Ваш випад, сеньйор, я пускаю мимо вух,— недбало кинув Вовик і звернувсь до Марії: — Тобі тут,
Марійко, здається, не дуже весело буде... Скажи, ти на маяк — надовго?
Дівчина злегка зашарілася.
— Гадаю, що надовго.
— На рік? На два?
— Може, й на три... Може, й на все життя.
— О, це ти розмахнулась... На все життя до маяка себе прикувати... А з інститутом як же?
— Ти ж сам ось не попав в інститут та й живий?
— До мене тобі не рівнятись: я в школі з двійок не вилазив, а ти — медалістка! Мені б твоя медаль, Маріє, чхав би я сьогодні на грішну землю з тридцятого поверху МГУ!
— Не всім же і в МГУ ломитись,— прибираючи зі столу, сердито вимовила Євдокія Пилипівна,— треба ж комусь і батьків підміняти... А то усі порозлітались в інститути, а хто ж тоді буде хліб сіяти, та неводи тягти, та маяки ночами світити для таких, як ти?
— Йому це байдуже,— насупившись, пробасив боцман.
— Чому байдуже? Це ви даремно! — жваво обкрутнувся на місці капітан.— Сам я теж, як бачите, рідної стихії не цураюсь... Віриш, Марійко, просто жити без моря не можу: хтось, видно, був-таки у моїм роду контрабандистом і мені свою любов до стихії передав... Козакую, як бачиш, на голубих дорогах, капітанствую, так і в анкетах пишусь: капітан синього моря!..
Вийшли гуртом на подвір'я. Шуміло море, виграючи на сонці, ваблячи зір заспокійливим синім простором... Легко, невтомно купалися в повітрі чайки, звивався на виднокрузі ледь помітний димок якогось вантажного судна.
— Ну, браконьєре,— звернувся до Вовика боцман,— веди показуй, як там у тебе.
Вовик наперед знав, що цього не минути. При кожнім його візиті на маяк боцман вважав своїм неодмінним обов'язком оглянути катер. У супроводі капітана неквапом обнишпорить посудину зверху донизу, до всього доскіпуючись, ретельно перевіряючи, чи в доброму порядку та чи в належній чистоті тримається судно, що носить на своєму борту його, боцманове, ім'я. Все повторилось і цього разу. Мов той грізний Нептун, боцман Лелека обійшов увесь катер, позаглядав у всі закутки, кидаючи на ходу суворі зауваження, і юному капітанові нічого не залишалося, як тільки браво прикладати руку до козирка і, по-змовницькому пересміхаючись через боцманове плече з своєю командою, раз у раз запевняти старого:
— Буде враховано. Буде зроблено. Есть!
— Ти мені менше єськай, а більше службу свою пильнуй,— сказав наприкінці боцман.— Не сподобалась мені твоя сьогоднішня філософія, особливо те, що ти про Жовту косу пасталакав: вилазку за дрохвами... на такому катері!
— Та не вдалося ж!
— Ох, шануйся, капітане! Моряк ти путящий, по морю ходиш упевнено, але мушу тебе зі всією серйозністю застерегти: не звихнись! Споганити судно мого імені, перетворити його на якусь браконьєрську посудину я не дозволю нікому, зрозумів?
— Що ви, Омеляне Прохоровичу! Ми й самі зацікавлені, щоб марку нашу тримати...
—г Марку, марку,— невдоволено перебив капітана боцман.— Ти все своє життя тримай на висоті, а не саму лише марку. Я в твої літа, хлопче, вже повною душею народові служив... Не про пустощі та розваги думав, а інтервентів трощив, аж пір'я з них летіло!..
— Ну, з вами нам не рівнятись,— всміхнувся Вовик трохи іронічно.— Ви ж у нас герой!
Старий, не помітивши іронії, вдоволено засопів: таке визнання, видно, було йому до душі.
Коли процедура оглядин нарешті закінчилась, боцман зійшов на берег, і капітан дав прощальний гудок.
— Бувай, Марійко! — гукнув він дівчині, що стояла на березі.— Світи ж мені тут вечорами... Світитимеш?
— Світитиму,— відповіла дівчина зніяковіло, і густі рум'янці плямами виступили їй на щоках.
Пішов "Боцман Лелека". Ліг курсом на північ, на далекий берег материка. Дедалі дрібнішою ставала на капітанському містку струнка юнацька постать у кашкеті й кітелі.
Марія все стояла на причалі, мовчки проводжаючи катер очима. Потім, мовби схаменувшись, оглянулась і помітила, що біля неї нема вже нікого. Мати клопоталась біля будинку, перемиваючи посуд, батько з хлопцями перетягував балони на склад.
Дівчина зітхнула. Одна стоїть між двома блакитними стихіями — між небом і морем...
"Світи!.." Тільки їй оце й зостається, що світити...
Як тут тихо, пустельно після гомінкого міста. Чаїними лапками помережано чистий сліпучий пісок, незграбна тінь маяка непорушно лежить на пагорку... Поправляючи розтріпане вітром волосся, дівчина перевела погляд на маяк і застигла в непорушності, наче помітила його вперше. Вразила її гігантська споруда маяка. Міцно врісши підпорами в пагорок, він височів просто над нею, суворий, загадково мовчазний, обернутий лицем до відкритого моря.