На пляжі тим часом, видно, йшла мова про них. Краєм вуха Марія вловила сказане кимось із жінок: "Гляньте, яке славне дівча! Вовикові нашому всюди щастить!.." Приємно було це почути Марії, і люди на пляжі були вже їй приємними, бо всі вони, певне, також любили Вовика... Одні, ставши кружма, перекидаються м'ячем, інші накручують на килимку патефон, а сам директор товариш Гопкало, в підтяжках, в накинутій на лисину жіночій панамі, сидить над кошиком, потрошить рибу для юшки. Директорша гукає йому, щоб він накинув щось на плечі, бо спечеться зовсім, а він і в ус не дме, хоч незвичні до сонця плечі його вже стали рожевими, як у немовляти.
Помітивши на собі Маріїн погляд, товариш Гопкало привітно помахав їй ножем, затиснутим у руці:
— Як там старий твій? Великі громи на мене креше?
— Та було...
— Мабуть, і з трибуни грозився ославити?
— А хіба й не слід?
— Звісно, самі винні... Розперезались, зайшли не в свої води, то й витурив...
— Вовику,— пролунало з гурту жінок,— чи довго ти там триматимеш свою полонянку? Веди вже її сюди!
Вовик якось мляво запропонував дівчині:
— Підем до наших?
— А тобі дуже хочеться?
— Не дуже.
— Ну, то ходім краще — проведеш мене трохи... Вони рушили стежкою в напрямі до рибальського
селища.
— На юшку ми вернемось! — гукнув на ходу Вовик до своїх.— Без нас не починайте!
— Та ти на готове любиш,— прогув услід йому батько.— Гляди отам стріляти не здумай.
— Єсть, товаришу контр-адмірал! — бадьоро відгукнувся Вовик і засміявшись, підхопив, дівчину під руку.
Пляжани скоро зникли за пагорком, і Марія зосталася з Вовиком віч-на-віч.
— Куди ми йдемо? — здивовано запитала вона раптом, коли висока трава вже зашуміла під ногами, сягаючи їй до колін. Лише тепер Марія помітила, що вони, звернувши зі стежки, йдуть кудись у відкритий степ, в глибину острова.— Куди це ти мене ведеш, капітане?
— А ти боїшся?
— Ні, не боюсь... Веди, куди хоч!
— Оце я люблю,— засміявся хлопець і вів її далі.
— А нащо ти й справді рушницю взяв? — запитала згодом Марія.
— Як нащо? — здивовано звів тонкі свої бровенята Вовик.— Може ж, яку-небудь жар-птицю там для тебе підстрелю! Хочеш, щоб я тобі жар-птицю до ніг поклав?
— Хіба на жар-птиць сезон уже почався?
— На жар-птиць, Марійко, сезонів не буває: коли летять — хапай!..
VI
Сухим духмяним повітрям пашів на них степ. Відцвітались трави, красувались востаннє, перед тим як вступити в пору красного літа й разом пожух-нути на сонці. Зрушений вітром ковил сріблясто хвилювався довкола, задумливо, стиха бринів, так, як бринів він, мабуть, і в сиву давнину при яких-небудь скіфах.
Там, де вони йшли, сполохане птаство здіймалося з трав, з пронизливим криком ширяло в повітрі. Все тут змішалося: морські й степові чайки, кулики і жайворонки, баклани й лелеки. Все клекотіло, все виявляло неспокій.
— Ага, зачули вже, що браконьєр іде! — весело жартував Вовик.
Кілька разів він поривався стріляти, але Марія щораз хапала його за руку, стримувала:
— Прошу тебе, не треба... То вони за свої гнізда тривожаться!..
В степу майже не було людей. Мріли десь аж на обрії дві дівочі постаті, і Марія, вдовольняючи Вовико-ву цікавість, пояснила, що то, мабуть, знову приїхали студентки практикуватись у степу з ботаніки.
Де-не-де бовваніли колгоспні пасічники, самотньо вештаючись серед своїх фарбованих вуликів, що ледь видиілися дашками з трави... Минаючи одне з таких бджолиних поселень, Вовик голосно звернувся до пасічника, поцікавився, чи багатий взяток. Пасічник обернувся до нього в своїй паранджі, кумедний, страшний.
— Проходь, проходь отам,— подав він Вовикові голос.— Мої бджоли духу твого не виносять...
— От дракон! — засміявся до Марії Вовик.— А ще ж і знайомий: на моєму катері сюди переправлявся...
Незабаром попереду стіною стали очерети. Здалеку вони ледь темніли, розкидані окремими вкраплинами по степу, а зблизька були як ліс. Високі — вершник заховається, густі — миша не пролізе. Щороку косили їх жителі острова на паливо, але ніколи не могли докоситись і до половини.
— Добре дідьку в дудку грати, сидя в очереті,— сміючись, пригадала Марія любиме батькове прислів'я.— Одну зломить, другу виріже!..
— Це ж там повно оленів,— промовив Вовик, сторожко прислухаючись, до гущавіні.— А хіба ж туди продерешся!
— Буває, вони і в * степ вискакують, але рідко,— пояснила Марія і теж стала вслухатися в чарівний таємничий шелест очеретів.— Кажуть, що звідси після акліматизації наші олені по всій Україні підуть...
— Уже й по всій!
— Ну, то хоч по Півдню...
— Глянь! — раптом несамовито вигукнув Вовик хапаючись за рушницю.
— Не бий! — заступила йому дорогу Марія.
Щось пишне, яскраве, схоже справді на казкову жар-птицю, майнуло попід очеретом і зникло в траві. Вовик, приготувавшись до пострілу з коліна, ждав, блідий, напружений, поки воно з'явиться знову.
— Ти куди ото цілишся? — несподівано почулося десь зовсім поруч.— Варвар, дикун ти, забери рушницю!
Затріщав очерет, і з гущавіні на простір вихопився, обливаючись потом, худющий довготелесий юнак з рудим, як вогонь, їжачком на голові. Марія одразу впізнала його: це був новий, недавно присланий сюди зоолог, молодший науковий працівник заповідника. На ходу надіваючи окуляри, зблискуючи затиснутим у руці блокнотом, він наближався до Вовика з такою лютою рішучістю, ніби збирався провалити йому череп отим своїм блокнотом:
— Прибери рушницю, кажу! А то я... я... з землею тебе тут змішаю!
Вовик став, трохи розгублений, але не зляканий. Вішаючи рушницю на плече, відповів з гідністю:
— Комишевого луня кожному дозволено бити. Хижак!..
— Сам ти хижак, даром що бакенбардики ото відпустив. Тобі комишевого луня дозволили, а ти по кому стріляєш? Фазана від луня не відрізниш?
— А-а, то ж фазан! — в подиві вигукнула Марія. Зоолог, мовби тільки тепер помітивши дівчину, що
стояла під очеретом, круто обернувся до неї.
— Три дні як завезли, а тут уже й шуліки в'ються!
— Я не знав, що то фазан,— примирливо сказав Вовик.
Зоолог не прийняв примирення.
— Говорити з вами не хочу. При дівчині отут висловлюю вам своє презирство. Забирайтесь звідси геть!
Сказав і, поправивши окуляри, задумливо поглядаючи раз у раз на очерети, почав щось записувати собі в блокнот.