— Ідіть на батьківщину! Бийте свою буржуазію і меншовиків-зрадників! Хай живе світова революція!
— Ура! Хох! Хох!— кричали німці.
За німцями проходили селяни, і Щорс вітав їх з визволенням України від ненависного ярма окупантів.
Однак, підбурювані гетьманським командуванням і клинцівськими фабрикантами, німці все ж виступили проти Щорса20, і тоді вночі богунці пустили під укіс чотири німецьких ешелони, і навіть дід Прокопенко зрозумів, що історія призначила йому високий сан гнівного судді. Всю ніч чесно, в міру своїх сил, виконував він з молоддю свої вироки, розбиваючи німецькі каски березовим прикладом своєї трьохлінійної гвинтівки тульського збройового заводу.
Коли настав синій світанок, богунців уже не було. Вони пішли далі, залишивши перекинуті німецькі ешелони і присипані першим передранковим сніжком трупи...
Сніжні чернігівські рівнини були особливо вбрані в прекрасний морозний ранок, коли Богунський полк мчав по них прямо до самого Чернігова, найстарішого міста України21.
Кружляли села праворуч і ліворуч. Вкриті інеем сільські сади та гаї іскрилися на сонці, наче в цвіту.
Іній зробив однієї масті богунських коней. Вони мчали бадьорою риссю, всі чалі, і тільки клуби білої пари над ними говорили про довгий шлях.
Обоз був великий. Його хвіст зникав далеко в сніжній долині, а попереду мчали вершники.
Ще дві великі групи вершників рухались на паралельних курсах. Кінна розвідка летіла чвалом. На сніжних наметах стояли темними статуями кінні зв'язківці.
А десь далеко попереду тікали чужі вершники, припадаючи до сідел.
Щорс любив верхову їзду і добрих коней. Його радував морозний ранок і якийсь особливий бадьорий ритм, що відчувався в кожному рипінні сідла і в кожному подиху товаришів.
— Попереджаю ще раз,— весело говорить Щорс командирам,— в Чернігові у ворога великі сили.
— Дурниця!— гукнув комбат Кащеєв.
— Підожди, підожди, буде тобі дурниця. Перед нами цвіт гетьманської армії, корпус генерала Терешкевича. Будьте впевнені, зустрінуть з музикою.
— Та хіба богунці коли питали, скільки ворога! Питали, де ворог!— крикнув Черняк.
— Ось це розмова!— сказав Щорс— Чернігів треба взяти швидко і весело. Кащеєв!
— Єсть!
— В обхід правим флангом! Зайняти з першим і третім батальйонами позицію біля мосту! Щоб ні одна жива собака не вислизнула на Київ!
— Єсть!.. Перший батальйон!..— протяжно вигукнув уже команду Кащеєв, відриваючись на льоту праворуч.
— Антонюк!
— Єсть!
— Ліва сторона в обхід! Підтягнути батальйон! Риссю!
— Нещадименко! Підеш в лоб. Другий батальйон!
— Арш!— наказував Кащеєв, виводячи обоз праворуч.
— Третій батальйон!..
Щорс стояв біля дороги, і повз нього проносилися вперед праворуч і ліворуч богунці.
— Поздоровляю з Черніговом! Бійці, героїчної смерті не бійтесь! Не бійтесь героїчної смерті, хлопці!
— Ура!— Богунці проносились повз любимого командира. У коней димилися гарячі ніздрі. І хлопці теж димилися, здавалось, не від морозу, а від сильного внутрішнього накалу. Блищали шаблі.
Задзвонили сто п'ятдесят чернігівських дзвонів. Гетьманці засипали місто кулеметним дощем з дахів і дзвіниць. Зграї переляканих ворон кружляли над золотими хрестами, а по головній вулиці рухалась синьожупанна дивізія, міцна і впевнена. Грав оркестр.
П'ятнадцять вершників вилетіли назустріч дивізії і, зупи-' нившись несподівано й буквально скотившись з коней, вдарили по дивізії з п'ятнадцяти ручних кулеметів, розстроївши всі її нерви в одну мить.
— Пане отамане, дивізія в мішку!— кричав розгублений полковник генералові Терешкевичу.— Дозвольте кинути резервний полк!
— Дозволяю!— заревів Терешкевич.— Полковнику Кучеренко!.. Кучеренко!.. Де Кучеренко?.. Кинути бронемашини в огонь!
Але було вже не до машин. На вулицю вдерлася богунська кіннота і врізалася прямо в синьожупанний натовп.
— Лягай, лягай!— кричав Щорс групі богунців, що вискочили на порожню вулицю. Кулеметники впали.
— Пожежники, поливай!— крикнув Щорс, і всі десять "льюїсів"22 вдарили по гетьманцях23, які напирали густою хвилею з-за рогу. Гетьманці попадали. Упав навіть гетьманський оркестр, що перебігав дорогу. Тремтіли срібні труби.
— Оркестр, встати!— крикнув Гавриченко оркестрові. Оркестр піднявся.— Кругом!
Оркестр повернувся.
— "Інтернаціонал", сучі сини!.. Вперед! Оркестр заграв "Інтернаціонал"24,
Місто здобуто. Щорс вже на тому ж самому мосту, через який тікали гетьманські недобитки на Київ.
— Слухайте! Гей, ви, панове гетьманці!— кричав Щорс купці гетьманських парламентерів.— Годі бігати! Нам насточортіло за вами гнатись. Давайте вже битися, або розходь-тесь по домівках.
— Та скільки ж вас там є, злодіяки?— кричали гетьманці.
— Скільки є?
— Еге-е!
— Зараз покажу!— І Щорс махнув рукою.
Шістсот богунців кинулись до Десни і швидко побігли по засніженому льоду. Гетьманські кулемети, розташовані на високому березі за горбами, не могли обстрілювати наступаючих.
Двадцять кілометрів гналися богунці за втікачами-геть-манцями. Артилерія обігнала піхоту і першою увірвалася в село.
На повному кар'єрі вилетіла богунська батарея на сільську площу і, швидко поставивши гармати, відкрила вогонь.
Піхотні лави зайняли двори. Кінна розвідка неслася вздовж вулиці і топтала ворогів, що грузли під тинами в сніжних наметах.
Деяким вдавалося перелізти в городи, і вони тікали з села навздогін відступаючим головним своїм силам. Інші ховалися в чужі сіни й хати. Але й там їх настигала животворяща громадянська війна.
Рубалися в сінях і хатах. Життя обнімалося із смертю в цей прекрасний день. Все воювало, навіть весілля включилося у війну.
Чотири пароконки з дзвониками на дугах, з рушниками на оглоблях, четверо саней, переповнених весільчанами, шукали виходу, летячи прямо повз кулемет па площу.
Співали жінки:
Ой коні, коні-ведмеді,
Чи надіятись на силу?
Чи довезете дружину?
Наша дружина не важка —
Восьмеро коней ледве йдуть,
Калинові місточки в землю гнуть.
— Годі вам воювати!— кричала весело молодиця.— Повбиваєтесь, дівчата вичахнуть.
— Не вичахнуть. Готуйте подушки!— кричали богунці.
— Трубка нуль сім!— наказував командир батареї Петро Чиж.
Обоз зупинився.
— Стій, не стріляй! Дай проїхати он до тієї хати!— кричав дружко.— Коней не лякай!