Наречена зійшла з саней і наблизилась до Петра Чижа.
— Просили батько і мати, і я прошу, і увесь рід наш просить: не цурайтеся одвідати наше весілля 2С.— В радісному хвилюванні вона тричі поклонилась командирові батареї.
— Приїдемо неодмінно!— весело відповів Петро і подав команду:— Вогонь!
Грянула батарея. Весільні коні рвонули і помчали чорт-зна-куди.
Кучерявий возииче,
Кучерявий возииче.
Поганяй коней швидше.
Не дивись, що я плачу,
Бо я баті.кіп двір бачу.
Л як свекрів нобачу,
Ще й гірше заплачу,
— Ура-а! — кричали вершники праворуч і ліворуч.
Молодий і молода, дружки й бояри і поважні сусіди сиділи за столом. А кому не вистачало місця за столом, ті сиділи на лавах, на скрині, на полу і навіть на запічку. А діти сиділи на печі і дивилися звідти на бенкет. Народу було багато. Мати підносила гостям горілку. За добрим українським звичаєм гості відмовлялися, а мати ласкаво припрошувала.
Раптом у хату влетів вихор — втанцювали прямо з вулиці богунці, чоловік дванадцять.
І ось тут, коли вдарили гопака прямо з бою та почали відколювати найдивніші коліна і брязкати шпорами так, що на столах горілка захлюпала, коли з гиком і шаблею один налетів на п'ятьох, відбиваючи всі п'ять шабель, і коли навіть дівчата цього не витримали,— тоді Павло Ткач, перший скептик на селі, сказав своїй дружині:
— От тепер я бачу, що Петлюрі кінець.
— Вітаємо молодих і весь чесний народ! Однак дозвольте спитати, а за яку таку власть ви п'єте на цьому весіллі? Відповідай, молодий!— звернувся після танцю до молодого командир батареї богунець Петро Чиж.
— Ми люди нейтральні,— відповів за молодого дружко Ткач.— Нас, так би мовити, хто завоює, того й будемо.
— Так,— відповів богунець.— Розумію. А чи не брешете ви часом перед лицем революції? Може, ви куркулі?
— Ні,— закричало весілля.— Які ми куркулі, коли в нас німці та гайдамаки півсела спалили!
— Так,— не вгамовувався Чиж.— А чи не є це якесь нахабне весілля? Може, ти силою взяв оцю красиву бідну дівчину?— розсердився Чиж, дивлячись на молодого, який йому явно не подобався.— Може, ти її не любиш зовсім? Га?.. За що воюємо, я тебе питаю? За що кров проливаємо? За любов! За шанування! Товаришу, женитись тепер треба по любові, а не крутити дівчат попом та приданим!.. Товариші, повірте мені, і тоді життя буде прекрасним, от, їй же богу, правда!— Богунець Чиж так палко вірив у те, що говорив, що, забожившись, стукнув себе кулаком у груди.
— Ой, правда, синок!— заголосила раптом Ткачиха напідпитку.— Вийшла я заміж за свого сучиного сина,— баба вдарила в плече Ткача,— загубила все своє життя, висохла вся, і мозок мій висох в роботі, в побоях, у недобрих словах, в темряві. Та все думала, як же краще на світі жити?! Ось так, як він/говорить... А, проклятий!— І Ткачиха ще раз штовхнула свого чоловіка.— Хлопці, розстріляйте його!
— Пізно!— засміялись богунці.
— Так, може, побили б? Хоч один раз! Голубчики мої! І щоб я бачила!.. Або на війну взяли.
Ось які високі розмови довелося почути нареченій, прекрасній дівчині Насті, вже повінчаній і перевезеній до свого нареченого разом зі скринею, наповненою вишитими рушниками, полотном та іншими речами.
— Ось вона, наша правда,— сказав Щорс, увійшовши в хату з трьома командирами.— Вийшли в похід — скільки нас було? Скільки боїв витримали? А дивіться, скільки зараз! Вдесятеро більше. А скільки ще буде друзів попереду!.. Доброго здоров'я!
— Здрастуйте,— відповіли гості.
— Пусти!— сказала Настя своєму нареченому і підвелася з-за столу.
Кинулись до неї мати й дружки:
— Насте, Насте, що з тобою?
— Пустіть, мамо! — крикнула Настя вже другим голосом і підійшла до командира батареї Чижа. Горда і відверта, наче зачарована царівна, що прокинулася від довгого ему, стала вона перед героєм.
— Візьми мене з собою і будь моїм чоловіком. Я полюбила тебе зразу, як тільки побачила біля гармати. Я буду битися поруч з тобою до смерті,— сказала вона, дивлячись йому в очі, і раптом поцілувала.— Як тебе звати?
— Петро,— тихо відповів Чиж.
В хаті настала надзвичайна тиша. Такого ще ніколи не було.
— Це нахабство!— закричав наречений, готовий заплакати.
— Геть, нейтральний! Не жінка я тобі! Ти ніякий, ні холодний, ні гарячий. Ішов би хоч до гетьмана, поганцю!
Чиж, збентежений, подивився на Щорса.
— Бери, хлопче. Гарна дівчина. Пізнаю кров!— сказав Щорс.
— Беріть і нас!— закричав гарний молодий парубок з великим чубом і з квітами в петлиці.
— А ви хто?— спитав Щорс
— Бояри,— ввічливо відповів хлопець, показуючи на п'ятірку таких же ввічливих і приємних хлопців.
— Добре,— погодився Щорс,— але пам'ятайте — битися так битися, до перемоги. Жалування не платимо, м'яса нема, хліба по півфунта. А за грабунки й горілку — розстріл.
— Згодні,— скромно сказали хлопці. Ви тільки скажіть нам, батьку Щорс...
— Який я тобі батько? Що за батько? Командир Боннського полку товариш Щорс!
Хлопці трошки зніяковіли і не знали, що відповісти.
— Оце мій крутолобий змій стоїть,— звернулася до Щорса стара Ткачиха, показуючи на одного з хлопців.— Так ти його бий прямо моєю рукою!
Щорс посміхнувся.
— Ви, товаришу командир, розкажіть нам ясно, що треба, і тоді ми для вас зробимо все. Тільки матері не слухайте,— сказав молодий "змій" Ткаченко.
— Не для мене, а для революції,— зовсім уже по-іншому сказав Щорс і сів біля печі.— Пам'ятайте, хлопці, фронт великий, і щодня несподіванки. Кожне містечко, яке ми будемо брати, готове перетворитися на оточену фортецю, кожна хата — в засідку, кожне горище — в кулеметне гніздо. Це і є обличчя громадянської війни. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
— Але однаково Петлюру і панів ми знищимо. Ми цього хочемо. Розумієте?
— Розуміємо.
— І ми це зробимо. Зрозуміло?
— Так.
— Це я вам кажу. А мені сказав Ленін. Великий наш учитель. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Тому не бійтесь смерті. Наші героїчні імена ніколи не забудуться людством. Зрозуміло?
— Так.
— Але коли ви в поході де-небудь образите бідного, украдете, пограбуєте, якщо ви будете п'яницями, боягузами чи дезертирами,— я знищу вас як зрадників. Чуєте?
— Чуєм.
— Як зрадників і негідників.
— Добре. Згодні.
— Все. Попрощайтеся з батьками. Виступаємо через годину.