— Сідайте, сідайте, — метушився хлопець, підсуваючи гостеві стільця, подаючи попільничку — в руках Комарин тримав сигарету.
— Ех, ти-и! — сказав раптом сльозливо Комарин і погладив Славка по голові.
Хлопець трохи відсторонився — він лише тепер помітив, що Комарин добре-таки напідпитку, від нього тхнуло неприємною, їдкою сумішшю горілки, фібулі й машинного масла.
— Ех, ти-и… Що ти знаєш… Хіба тобі скажеш, хлопче? А мені говорити треба, мені душу, душу мені вивільнити треба, ти розумієш, що воно за птиця — ота душа?
— Може, чаю вип’єте? З цитриною? — запропонував Славко. Тепер він уже знав, що не почне з Комариним розмову про батька.
— Ех, ти! Та мені зараз — що чай? Мені б душу, ясно тобі? Душа в мене горить, хіба чаєм допоможеш? Мені три ночі підряд одне й те ж ввижається — я на землі лежу, ніби’ приклеєний, а на мене літак падає, падає, реве і падає, і нікуди я від нього подітися не можу! Ні, брате, авіація — це тобі не футбол! Ти думаєш, я не казав своїй? Я їй казав: кину все до біса, навіщо воно мені здалося, давай поїдемо кудись, ну, хоч до діда у Демидівку, там літака раз на рік у небі побачиш. Тихо, ні галасу тобі, ні гуркоту, вози ремонтуватиму, а що — і вози ж потрібні…
Уважно слідкував хлопець за ходом думки гостя, вслухався у заплутані фрази, але нічого не міг збагнути.
— Ти знаєш, де він сідав? У нього свій столик був біля вікна. Вони після польоту приходять ковтнути чогось, — воно, знаєш, після польоту спрага мучить. Не думай, аби щось таке міцненьке, ні, тільки трохи нарзану і бутерброд… Він завжди, бувало, питав: "Як тут земля без нас — усе в той же бік обертається, хлопці?"
Славкові раптом як обручем перехопило горло. Комарин говорив про другого пілота.
— А я не винен! Я тобі кажу, не винен! При чому тут я, що з ними так? Я перед польотом оглядав, я все оглядав, ти чуєш, не винен я, а-а!
Комарин привалився до столу і важко вичавлював слова:
— Казав я своїй — поїдьмо! Поїдьмо, казав же… Я тут ні при чому, авжеж, брате, ні при чому я!
Від його ніг на підлозі розпливалася велика брудна калюжа. Тепер у кімнаті висів неприємний запах, захотілося розчинити вікно. Але тут знову подзвонили, Славко кинувся до дверей і — ледве встиг відхилити їх, а вже міцні татові руки підняли його вгору, як у дитинстві. Йому тоді здавалося, що він летить аж під хмари, і дух захоплювало, і всередині аж лоскотно стало. А від тата знову пахло хмарами, небом і трохи втомою.
Вони стояли один перед одним — і батько, мабуть, відчув, що синові зараз хочеться бути знову малим і забути про пережите, і не думати про другого пілота.
— Ну от, — сказав тато, — от я і вдома.
І коли він помітив сльози на синових очах, то відвернувся, ніби йому обов’язково треба було відвертатися, скидаючи плащ, і син зрозумів, що батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості.
— А-а-а! — сказав Комарин і рушив до батька. — А я прийшов до тебе.
— Бачу, — сказав тато і посторонився від Комарина.
— Ти чого? Чого ти? Я от йому вже казав, я малому казав, нехай підтвердить: я тут ні при чому, чуєш?
— Мало казати. Мало казати, Комарин. Треба самому вірити у те, що говориш. А ти віриш? Ти віриш?
— Привезли його? — замість відповіді запитав Комарин.
— Ішов би ти додому, га, Комарин? Нічого тобі тут робити! П’яний ти, гидкий і п’яний!
— Я ж усе: від автопілота до…
— Усе, кажеш? Усе перевірив? А ти пригадай, ти пригадай, Комарин, чи не був ти трохи, розумієш, зовсім трохи, неуважний?
— Брешете! — раптом закричав Комарин. — Вам так простіше — на механіка усе, вам так простіше!
Диким здавалося, що великий кремезний чоловік може кричати тонким, пронизливо-безсилим голосом.
— Я доведу! Я доведу! — гарячкував Комарин, задкуючи до дверей.
А тато сказав:
— Ти б хоч Євгена посоромився. Чи ти і його у брехні відважишся звинувачувати?
Комарин затулив обличчя шапкою і, п’яно стогнучи, вийшов з кімнати. Славко чув, як гупали його ноги на сходах, — кроки були непевні, мовби Комарин не знав, куди ступати.
— Мама на чергуванні?
Тато підійшов до телефону. Дз-дз-дз… Диск обертався, як звичайно, і, як звичайно, пролунав татів голос:
— Маринка? Так, це я. Слово честі, я. Почекай, почекай… Я вийду тобі назустріч. Авжеж… Через десять хвилин вийду.
Голос у тата був спокійний, і тільки набухла жилка на скроні тремтіла і билась під шкірою.
— Ну, розповідай, — сказав тато. — Як ви тут? Чи все гаразд, голубе?
Славко зрозумів: розмови про аварію не буде. Звичайно, розмови про аварію не буде. Не про все, мабуть, можна говорити з сином, навіть якщо він став дорослим. І все-таки наважився запитати:
— Це через… Комарина?
Запаливши сигарету, батько якусь мить думав, що сказати.
— Бачиш, сину… Ти чув про максимальне навантаження? У цього, — тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин, — у цього максимум дуже незначний. Максимальне навантаження — справа немаловажна. Це вимір характеру і людських сил… Пхинькає він, як немовля, ходить п’яний і всіх запевняє — не винен. Боїться, слимак поганий! Відповідальності боїться, а не того, що людина… Так, синку, максимальне навантаження — така штука… Ну, я піду мамі назустріч. А ти чаю приготуй. Міцного. їй треба буде гарячого міцного чаю.
Механічно всипав чорні дрібні чаїнки у малий чайничок з надбитим носиком. Постелив чистий накрохмалений настільник. Сьогодні усе це не мало такого значення, як завжди, коли батько повертався з польоту. Зараз мало значення інше.
Розмовляючи з Комариним, тато не попросив Славка вийти. Раніше такого не траплялося. Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. Так повелося ще з раннього дитинства. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і безрозсудливо ставитися до життя. Міркував над отим максимальним навантаженням, про яке говорив тато після відвідин Комарина, по— іншому оцінював, співставляв і зважував слова та вчинки. Несподівано дрібниця могла набрати значного змісту, а те, що досі здавалося важливим, ставало тільки додатком до чогось найголовнішого, чого Славко, може, досі ще й не осягнув.