Довго тягся розкішний бенкет, а після обіду ще довго пили то горілку, то пиво, неначе наважились випити усю горілку, куплену на громадський кошт. Сонце шкварило немилосердно. Люде сиділи без брилів; в їх лоби та щоки аж лисніли од поту. За двором товпились баби, діти, молодиці й заглядали в двір через тин. Коли це несподівано волосний староста, писар та писарчуки підступили до батюшки, вхопили стільця вкупі з батюшкою й підняли вгору. Батюшка в одну мить опинився над головами та столами, неначе насторочився летіти в небеса. Тричі піднімали його дужі руки і тричі спускали наниз, неначе батюшка тричі знімався з місця і ніяк не міг полетіти на небо. Лю* де на вулиці осміхались. Молодиці одвертались, затулившись рукавами, й сміялись в рукави.
Батюшка витяг з кишені три карбованці й поклав на стіл на могорич. Такий сільський звичай, щоб платить за цю велику честь. Незабаром і волосний голова неначе підскочив над столами й ніби насторочився пурхнути в синє .небо. Над столами з'явились його широкі плечі, блиснуло на сонці широке й високе чоло, блиснули ясні карі очі, майнули довгі вуса. Здавалось, ніби давній козацький полковник красунь Сомко з'явився своєю пишною особою над столами. Голова витяг з гаманця карбованця й поклав на стіл. Згодом підскочив сухорлявий жовтий та смуглявий писар, махнув тричі в повітрі своїм довгим, як ключка, носом, показав громаді свої чорні патли й спустився наниз, неначе чорногуз у гніздо. Потім підскакували вгору інші, неначе в викрутасах козачка. Почали піднімать одного важкого багатиря. Цей був завальний, важкий, наче чумацька паровиця. Од такої великої честі він одмахував-ся, неначе од мух, а далі почав брикатись. Чобіт зачепився за стіл і трохи не перекинув стола. Усі вони давали по карбованцю на складку на могорич. Духовенство пішло додому, а начальство й багатирі ще довго сиділи за столами та все пили, доки сонце стало на вечірньому прузі. Писар запросив декотрих багатирів вкупі з головою, старостами та писарчуками на вечір, на бенкет на острівці.
Сонце сіло за вербами. Ставок укрився тінню. Надворі було тепло, як на печі. Рибка скидалась по всьому ставку, неначе й вона хотіла подивиться на той нечуваний на селі бенкет на острівці. Заворушились човни на ставку: публіка збиралась на бенкет. Поперед усіх переплив на човні сухорлявий писар з своєю жінкою-красунею, білою, чорнобривою та чорноокою. За ним слідком попливли під-писарі й перевезли на острів повний човен провізії та пляшок з горілкою й пивом. За ними од другого берега в човні прибув молодий дяк з дячихою, а за дяком поплив по ставку сухий та довгий, як чаплія, фершал з здоровою довгою рудою бородою. Він неначе перевозив на човні свою бороду. Проти його сиділа його жінка з дрібної хо-дачкової шляхти, кирпата, та мизата, та негарна, з куцим, неначе одрубаним лицем. Вже смерком човни перевезли на острів півчу й чотирьох жидків-музик. Голова й сільські старости та найбагатші дуки-багатирі вже проспались після випивачки й, позіхаючи, попливли на острів.
На острівці заворушились люде, малі півчуки.
Човен з головою причвалав до острівця,— і півча заспівала національний гімн. Музики пригравали. Острівець неначе заворушився, мов живий. Писарчуки позасвічували лампи на столах, посвітили свічки в паперових ліхтарях, що висіли на гілках тополь та сосонок кругом столів. Самовари кипіли, аж парували. Вихрестка-писарша давала усьому лад.
Вже зорі замиготіли в тихому ставку, неначе навкруги обсипали острівець золотим насінням. Діти й молодиці товпились на греблі, на ґанку питля та все ждали, коли будуть пускати фейерверки. Хор усе співав національний гімн, доки гості пили чай та вечеряли. Але, випивши з відро горілки, гості загадали півчим співать веселих пісень. Дяк закомандував, і півчі заспівали дрібно та весело: "Ой за гаєм-гаєм, гаєм зелененьким". Писарчук пустив ракету. Ракета свиснула. Ставок і верби кругом ставка, острівець і мурований питель облило червоним сяєвом. Публіка на греблі тільки роти пороззявляла од такого дива. Знов свиснула ракета. Музики заграли козачка. Писарі й писар-ші, фершал, дяк і їх жінки пішли у танець.
— Чи ти ба! Як крутяться, як чорти в пеклі! Та всі такі червоні, неначе з їх шкуру облупили,— гомоніли люде на греблі
— А писар! Як дриґає ніжками! Неначе цап! Чи ти ба! — сміялись на березі чоловіки.
— А писарша замітає хвостом острів, неначе віником,— обізвалась одна цікава молодиця,— ож диви-бо, кумо! Як крутить головою! Неначе коняка в спасівку.
— Ану чи й голова піде видрибасом,— сказав один чоловік, — оце вони пропивають та протанцьовують громадські гроші, а громаді досталася дуля.
— Вони проп'ють гроші, а ми подивимось, та тільки тим і здобріємо, — сказав один дядько.
Довго ще співала півча та грали музики. Старшина та багатирі пили та жартували. Писарі танцювали. Вже й півчі похрипли, вже й надворі стало розвиднюватись. Свічки в ліхтарях догоріли й потухли. На сході небо зачервоніло, мов нова червона запаска на багатирці. Соловейки співали, аж верби луною розлягались. Ніч була душна, гаряча; ранок був теплий. Вже зовсім розвиднілось, як п'яні гості почали сідати на човни. На один човен сіли п'яний фершал з жінкою, молодий писарчук та дячиха.
В човні було чимало води. Дячиха поставила серед човна стілець і сіла на стільці, підобгавши поділ нової сукні та спідничку. Музики заграли польки. Човен вже одплив далеченько од острівця. Весела полька роздратувала фер-шала. Він підвівся, неначе його хто штрикнув шпичкою, та давай танцювати на човні. Човен заколивався. Фершал-ка почала кричать: вона боялась, щоб не перекинувся човен, бо не вміла плавати. Фершал ненавидів свою жінку, любив свою сусідку молодицю, що жила в противній хаті через сіни. Чи не спало йому на думку втопити свою миза-ту кирпу? Кирпа верещала на ввесь ставок, а фершал підскакував на човні та дриґав ногами. Човен перехня-бився й одразу перекинувсь. Усі крикнули, як в один голос, і пірнули в воду. Дячиха вміла добре плавати й швидко вилізла на греблю.