Гроші Леся з великими труднощами дістала. Та коли прибігла додому, щоб забрати кошика й коопівську книжку, Валентин зустрів її незадоволеним обличчям і категорично заявив:
— Я зараз іду. Не можна ж, Лесічко, так довго бігати! Невже ти не розумієш, що ревізор давно, мабуть, в редакції?
— Почекай, Валю! — сказала Леся.— На кого ж я дітей покину? Дай же мені хоч до коопу збігати.
Чотирилітня Нелічка заплакала. Зайорзався й двохлітній Мурзик. Діти одразу ж зрозуміли, що їхня мама знову збирається іти з дому.
— Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дітей?
Бродський занервувався. І занервувався він саме тому, що "це — просто нетактовно ставити його в таке ніякове становище". Він добре розуміє, що дружина не хоче покинути дітей, але хай же і вона збагне, що приїзд ревізора — дуже небуденна подія в його газеті і що він ніяк не може бути дома в той час, коли "товариш із центру" сидить у редакції. Можна, скажім, попрохати сусідку, щоб доглянула за дітьми... Нарешті, що це за фокуси? Що за буржуазні замашки? Хіба можна так виховати справжню робітничо-селянську дітвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелічку й Мурзика і таким чином припинити дискусію. Хай кричать: покричать, покричать і замовкнуть.
Хоч репортер і не переконав свою дружину, але вона вже не сперечалася. Вона поспішила відпустити чоловіка і, залишивши дітвору під доглядом сусідки, побігла до коопу.
О десятій годині ранку на квартирі Бродських шипів примус, а о дванадцятій був готовий уже й обід. Нарешті, за якийсь час не треба було думати й про стіл: і пляшка горілки, і пляшка шатоікему, і коробка сардин, і картопля — все було на місці і чекало споживача. Гість міг вільно заходити до кімнати.
Але гості, на жаль, публіка дуже капризна. Погодившись зайти до когось о першій годині, скажім, вони о першій ніколи не приходять, і їх мають чекати до четвертої. Але й о четвертій вони, на жаль, не являються, і їх чекають до сьомої. Нарешті годинник показує пів на восьму, і тоді виявляється, що гість не може прийти.
Так було і з "товаришем із центру". Увечорі прибіг Валентин і сказав Лесі, що ревізор просить в неї "пробачення за турботи", але сьогодні він у Бродських ніяк не зможе бути... певніше, не зміг, бо ревізор і він, Валентин, уже "пошамали" в б'єргальці.
— Ти хочеш сказати, що він завтра буде в нас обідати? — сказала Леся.
— Завтра?..— Валентин зам'явся.— І буде і не буде. Завтра ж, Лесічко, неділя і, значить... Що значить?
Репортер з захопленням потер руку об руку і з не меншим захопленням почав інформувати свою дружину про план і перспективи на завтрашній день. За репортеровим планом виходило так, що вранці вони (себто Леся, він, редактор і ревізор), забравши з собою всю закуску і всі напої, що їх наготувала Леся, сідають на пароплав і їдуть до Берестечка. Зійшовши на берег, вони йдуть до виноградаря Бергмана і там улаштовують маленький пікнік. Додому вони повернуться вечірнім херсонським пароплавом. Поїздка (Валентин клянеться чесним комуністичним словом!) обіцяє багато непоганих хвилин, і треба тільки якось улаштувати з дітьми.
Репортер все-таки почував себе трохи ніяково перед дружиною.
(Хіба, мовляв, не можна було раніш сповістити про таке вирішення? Навіщо ж він мучив її цілий день біля примуса?) Репортер, нарешті, побоювався, що ображена дружина не захоче підтримати компанії "на пікнік", саме тому він так гаряче й насідав на Лесю. Але вияснилося, що він зовсім даремно робив це, бо, як тільки він змовк, Леся одразу ж схопила його в обійми і сказала, що вона дає змогу їхати до Берестечка і що вона дуже задоволена з плану. Більше того, вона, не довго думаючи, навіть легко розв'язала справу з дітьми:
— З понеділка,— сказала вона,— до нас мусить прийти праля. Але я її попрохаю, щоб вона прийшла в неділю. Під її догляд ми і залишимо дітей.
— От і добре! — сказав трохи здивований Валентин (він все-таки не чекав такої швидкої згоди) і, трохи погравшись із дітьми, ліг на своє ліжко. Б'єргальський обід, треба гадати, не обійшовся без пива, і тому в скорому часі репортер солодко і безм'ятежно хропів.
Тоді Леся приспала дітвору, сходила до пралі (праля, слава Богу, погодилась!) і, повернувшись, сіла біля вікна розчісуватись. Іншого разу (та ще й так набігавшись) вона поспішила б лягти на кровать і скоріш заснути, але зараз вона й не думала про сон.
Леся зовсім неспроста так хутко погодилася їхати до Берестечка, ні скільки не образившись на Валентина і на гостя за їхню нетактовність. Річ у тім, що, по-перше, ревізорів приїзд і без перспективи зустрітись з ним на загородньому "пікніку" дуже схвилював її. Схвилював якось приємно, ніжно й молодо. Навіть більше того — він схвилював її, так би мовити, заборонено: недарма ж вона про це не сказала чоловікові і навіть не думала про це щось говорити йому. По-друге, довідавшись про завтрішню поїздку, вона відчула тільки почуття подяки до нетактовного Валентина.
Власне, нічого особливого не трапилось, і все-таки, розпустивши своє довге волосся і спершись ліктем на підвіконня, Леся стала так карколомне мріяти, як мріяли якісь екзальтовані героїні давно прочитаних нею романів. Леся навіть згадала мадам Боварі, і думка про цю женщину віддзеркалилась в її серці ніжним, давно незнаним тремтінням.
Зі східного обрію раптом виглянув літній задумливий місяць і повис над сусіднім сараєм. Наддніпрянський провінціяльний городок стихав. Не чути було ні грохоту підвод комгоспівських биндюжників, ні гулу вантажних авт. Вгомонились уже й голоси провінціяльних мешканців, що весь день метушились по базарних вулицях. Давно проревів вечірній пароплав, вирушаючи на південь.
Уже кілька років живе Леся в цьому провінціяльному городку. Приїхала вона сюди з Валентином із Харкова, де вона прожила всього один рік і відтіля так не хотілося і все-таки треба було їхати, бо Бродського посилали на провінцію, а вона свого чоловіка дуже любила і тому не могла його самого відпустити, їхала вона сюди з цілковитою упертістю, що скоро знову повернеться до Харкова. (Хіба Валентин не обіцяв улаштувати це повернення?). А приїхавши, стала чекати. Потім, коли виявилося, що з Харковом треба розпрощатися коли не навіки, то принаймні на довгий час, Леся покинула чекати, тим паче що Валентин пообіцяв, що вони і на глухому березі Дніпра найдуть "повне людське життя". Потім вияснилося, що історія, так би мовити, повторюється: як і вищезгадані героїні, Леся замість Харкова і "повного людського життя" дістала одноманітні безперспективні дні. Тоді Леся зрідка стала замислюватись.