Мура зазначає:
— Так і треба. Буде знати, сволочишка. В комуні "сволочишка" — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: "человєці в благоволєнії".
...Коли всі сходяться — гармидер.
Мура кричить:
— Ан-дре!
...А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту.
Андрій підскакує до телефону, бере трубку і —
— Агов!
Мура з апломбом:
— Не агов, а альо!
Всі:
— Ша!
— Ша!
...Тиша.
Андрій голосно:
— Агов!
Комуна:
— Агов!
Потім від телефону урочисто-надхненна промова:
— Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці... Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!
В комуні крик:
— Слава!
— Слава!
Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить:
— Чуєш, сурми заграли.
— Слава! Слава!
...А потім сідають пити чай.
...Манастирський годинник.
— Бов! Бов!
Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи.
Ой буде горобина ніч! Буде!
...Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію "громовиця".
...Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях.
Же:
— Іване! Подивись — гроза.
— Не мішай, Же.
Мура надхненно:
— Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.
...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі.
Же язвить:
— Товаришу Йосипе. Відкіля це: "гонителі земства й анібали лібералізму"?
Гордієнко спокійно відповідає:
— Здається, записано... (виймає записну книжку)... Це з книги "за 12 лет" Вл. Ільїна (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157.
Іще говорить спокійно:
— Можна взнати й це, наприклад: "Ернст Геккель і Ернст Мах" — є розділ теж із книги Леніна "Матеріялізм і емпіріокритицизм", Держ. видав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання "Анти-Дюрінг" написано... зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження.
Кімната не витримала — регіт.
Гордієнко спокійно п'є чай.
...Гроза йде.
VI
Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов'язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов—начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.
Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала:
— Нещасний прикажчику... Геть комбурів!
А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі звонили до Вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому.
Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:
— Ать! Тва! Ать! Тва!
Іноді Же каже:
— А може, пісень не треба?
Комуна в регіт:
— Браво! Же соромиться обивателів.
Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.
Але от приїздить із волости Валентина. До Іванова:
— Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
Іванов:
— Кажи тут.
Валентина мнеться.
Звичайно, Андрій схоплюється й кричить несамовито:
— Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.
(...Андрій безпартійний).
Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися.
Підхоплюється Же:
— Як це орієнтуватися? Ану?
Вмішується й Мура.
— Ан-дре!
Же:
— Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються.
— Що?
Крик! Крик! Крик!
...А увечері на чорній дошці стоїть:
"Тов. Же за буйство".
... А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою.
— Мама їх розбере.
...І знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-комбідки.
...Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну.
Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози ставить Іванов. Хороби партії — коники вечорів. У комуні розв'язують питання, а потім у повіті проводять кампанії.
В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради:
— А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.
Мура становиться в позу артиста:
— О Ціцероне. Твоїми устами тільки мед пити.
Буркотить Варвара:
— Ну, дзиґо, хоч на хвилинку замовкни.
Тоді Мура до Андрія:
— О мій Андріє! Який пасаж!
І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове.
...В манастирі знову дзвонять:
— Бов! Бов!
VII
Ну-с. І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі:
— Бов! Бов!
Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.
...Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність.
Прийшла старість — болото.
В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерійного життя.