Чути голоси різних Тварин: корів, кабанів, коней, віслюків тощо.
Киця (відводить Тільтіля вбік і шепоче йому). Але нащо ви привели Пса?.. Я ж вам казала: він з усіма у сварці, навіть із деревами... Як би його присутність усе не попсувала...
Тільтіль Я ніяк не міг його спекатись... (Погрожуючи Псові.) Ану геть звідсіля, поганцю!..
Пес. Хто?.. Я?.. Чому?.. Чим це я завинив?..
Тільтіль. Кажу ж тобі: геть!.. Тебе тут не треба, тільки й усього. Набрид нам ти, ось що!..
П е с. Та я буду мовчати... Глядітиму вас іздаля... Мене й не помітять... А хочеш, стану дибки?..
Киця (стиха до Тільтіля). І ви терпите такий непослух?.. Та пригостіть його палицею по носі! Він справді нестерпний!..
Тільтіль^ 'є Пса). Оце тебе миттю навчить слухатися!..
Пес (верещить). Ой!.. Ой!.. Ой!.. Т і л ь т і л ь. То як?
Пес. Поцілую ж тебе за те, що бив мене.
Цілує й гаряче пестить Тільтіля.
Тільтіль. Гаразд... Ну ж бо!.. Годі!.. Геть!..
М і т і л ь. Ні! Ні! Хочу, щоб він зостався. Як його нема, я всього боюсь.
Пес (скаче й ледве не перекидає Мітіль, у захваті похапцем ластячись до неї). А! Моя люба дівчинко!.. Красуне!.. Добродійко!.. Красуне!.. Люба!.. Поцілую ж тебе!.. Ще! Ще! Ще!..
К и ц я. От уже телепень!.. Та ми ще побачимо. Не гаймо часу. Повертайте Діаманта.
Т і л ь т і л ь. А де мені стати?
Киця. Під оцим місячним променем; тут вам буде видніше... Тутечки!.. Повертайте помалу.
Щойно Тільтіль повертає Діамант, як довге тремтіння пробігає по листю й галуззю. Найстарші й найвеличніші стовбури розчахуються і випускають душі, які ховалися в них. Душі різняться з огляду на зовнішність і вдачу дерева, яке вони втілюють. Тож душа В'язова, наприклад, — у подобі похмурого череватого дихавичного Гнома, душа Липова— привітна, ласкава, весела, Букова — рухлива й витончена, Березова — біла, боязка і збентежена, Вербова — квола, кошлата і слізлива, Ялинова — довга, сухорлява й мовчазна, Кипарисова — трагічна, Каштанова — претензійна та манірна, Тополина — жвава, приставуча, балакуча. Одні випливають зі стовбурів поволі, потягуючись, наче по довгому сні, інші ж — вистрибують звідти жваво, похапцем — і всі оточують дітей, тримаючись по змозі поблизу дерева, з якого з'явилися.
Тополя (підбігає до дітей перша й щосили горланить). Люди!.. Маленькі Люди!.. З ними можна буде погомоніти!.. Край мовчанню!.. Край!.. Звідкіля вони?.. Хто це?.. Хто вони?.. (До Липи, що наближається повагом, палячи люльку.) А ти їх знаєш, матусю Липо?..
Л и п а. Не пам'ятаю, щоб колись бачила їх...
Т о п о л я. Та ні-бо, ні!.. Ти знаєш усіх Людей... Ти ж увесь час вештаєшся біля їхніх домівок...
Липа (оглядаючи дітей). Та ні, запевняю Вас... Я їх не знаю... Вони ще надто юні... Я добре знаюся лише із закоханими, котрі навідуються до мене місячної ночі... або ж із пиволюбами, які чаркуються під моїм віттям...
Каштан (презирливо поправляючи монокля). Що воно таке?.. Сільські жебраки?..
Т о п о л я. Ет! Відтоді, як ви, пане Каштане, унадилися лише до великоміських бульварів...
Верба (підходить до них, настукуючи дерев'яними черевиками, й охкає). Боже ж мій! Боже ж мій!.. Знову вони прийшли втяти мені голову й руки, щоб нав'язати хмизу...
Тополя. Цитьте!.. Зі свого палацу вийшов Дуб!.. Мабуть, нездужає. Чи не здається вам, що він постарів?.. Скільки йому має бути?.. Ялина каже, буцім йому вже чотири тисячі літ, але, певне, вона перебільшує... Увага! Він скаже нам, що воно таке.
Поволі надходить Д у б. Це старий казковий сліпець, у вінці з омели та в довжелезному зеленому вбранні, гаптованому мохом і лишаєм. Сива борода розмаюється на вітрі. Однією рукою він спирається на вузлуватого костура, а другою — на юного Клен а-п о в о д и р я. Блакитний Птах сидить у дуба на плечі. Дерева вишиковуються рядком й уклоняються йому на знак шаноби.
Т і л ь т і л ь. Та в нього ж Блакитний Птах!.. Мерщій! Мерщій!.. Сюди!.. Дайте мені його!.. Дерева. Цить!..
К и ц я (до Тільтіля). Скиньте капелюха — це ж Дуб! Д у б (до Тільтіля). Ти хто?..
Тільтіль. Тільтіль, пане... Коли я зможу взяти Блакитного Птаха?..
Дуб. Тільтіль, син лісоруба?.. Тільтіль. Так, пане...
Дуб. Твій батько заподіяв нам багато зла... У самій лише моїй родині він забив шістсот синів, чотириста сімдесят п'ять дядьків і тіток, тисячу двісті двоюрідних братів і сестер, триста вісімдесят невісток і дванадцять тисяч правнуків!..
Т і л ь т і л ь. Не знаю, пане... Він це зробив... ненавмисне...
Дуб. Навіщо ж ти прийшов сюди й нащо випустив наші душі з домівок?..
Тільтіль. Вибачте, що я Вас потурбував, пане. Та Киця казала, що Ви скажете нам, де Блакитний Птах...
Дуб. Так, я знаю: ти шукаєш Блакитного Птаха, себто велику таємницю всіх речей і щастя, щоб Люди закабалили нас іще дужче...
Тільтіль. Ні-бо, пане, я шукаю його для онуки Феї Берилюни — вона дуже хвора...
Дуб (перебиває його). Годі!.. Я не чую Тварин... Де вони? Це їх стосується так само, як і нас... Нам, Деревам, не слід перебирати на себе всю відповідальність за ті круті заходи, які ми сьогодні застосуємо... День, коли Люди довідаються про наші нинішні дії, стане днем жахливої кари... Отже, наше рішення має бути одностайне, й наше мовчання так само...
Ялина (дивиться понад верхівками інших дерев). Тварини надходять... їх веде Кріль... Ось душі Коня, Бика, Вола, Корови, Вовка, Барана, Кабана, Півня, Кози, Віслюка й Ведмедя...
У міру того як Ялина називає Тварин, вони з'являються на сцені й сідають між деревами, окрім душі Кози, яка знай собі тиняється там і сям, і душі Кабана, яка весь час риється в корінні.
Д у б. Чи всі тут?..
Кроль. Курка не зм*огла покинути свої яйця, Заєць десь собі бігає, Оленеві роги болять, Гусак нічого не зрозумів, а Індик чомусь розлютився...
Дуб. їхня відсутність надзвичайно мене засмучує... А проте нас досить... Ви знаєте, брати мої, про що йдеться... Оця дитина завдяки талісманові, викраденому в могутніх сил Землі, може заволодіти Блакитним Птахом і вирвати нашу таємницю, яку ми берегли з часів зародження Життя... Одначе ми достатньо знаємо Людину, щоб не мати жодного сумніву щодо лихої долі, на яку вона прирече нас, щойно заволодіє цією таємницею. Тому, гадаю, будь-яке вагання — це не лише — глупство, а навіть злочин! Настає вирішальна мить. Дитина мусить загинути, поки ще не пізно.