Ой, ти, душенько,
Наша Мар'янко!..
Де наша Мар' янка ходила —
Зеленая рута посходила,
Та й вийшло сонце з золотим вінком,
А вже весна красна за нашим вікном.
Ой, ідіть, люди, та й собирайтесь —
На щастя, на здоров' я
Гуляйте...
А там на вежі — на крутій горі —
Стояв і супився, дививсь з вікна ігумен,
Як десь вінок гойдався, майорів,
Вклонявся низько...
Поглядав згори,
Ловив з злобою переливні луни.
...Он-он...
Іде вклоняється усім
В'юнка і радісна, як сонце, наречена.
Гойдається вінок під танок голосів.
Всміхається у всій своїй красі,
Веде подружок. Одкида рамена:
Усім-усім вклоняється до ніг.
Ось — повернулася сюди, ясним чолом майнула..
І холодок по серцю перебіг,—
Біленькі пелюстки, неначе сніг,
Сльозою капнули у серце та й не чуле.
Похмурився. Бровами тріпонув —
(То ж яструб крилами до білої голубки!) —
Здригнуло серце...
Тільки мить одну,
І враз прижмурив очі, щелепи стиснув,
Так наче голку десь вхопили зуби цупко.
VI
І ось прийшов жаданий мент для всіх:
Пішли на вінчання до Скельки молодята.
Ще зранку в церкву квіти однесли...
Ввесь день у хатах балачки пливли,
Як завтра будуть,—
Гей, будуть гуляти!
Рожевий вечір зорю протрубив...
Сховалось сонце там — за кряж крутий зелений,—
Востаннє глянуло, як простір голубів,
Як понад церквою крутились голуби,—
Останню усмішку послало нареченій.
У сизу тінь та й рушили дружки,
Пішли свати, і свашки, і бояри,—
Пішли розквітчані, веселі, гомінкі,—
Туди, де ще хрести, немов зірки,
Блищать у темряві, туди, де чорні хмари,
Неначе кораблі, пливуть на мідний клич дзвінкий..
В Мар'яни серце
Падає наниз
І нерозгадана печаль чоло обсіла;
Думки чомусь безрадісні, сумні —
Із болем тиснулись до любого вони,
А він такий рішучий, юний, смілий.
Чого так тяжко їй, чого так серце просить,
Навіщо тихо так подружка десь голосить:
Ой, ходила Мар' яночка по городу
Та й гонила селезенька і на воду:
— Пливи, пливи, селезеньку, тихо по воді,
Прибудь, прибудь, моя ненько,
Тепера к мені...
— Ой, рада б я, моя доню, прибути к тобі —
Насипано сиру землю на руки мені.
Склепилися карі очі на всі ночі,
Не дам же я, донько моя,
Та й помочі...
А завтра, завтра знов над караваєм
Заплачуть подруги, заплачуть-заспівають:
Ой, прощай, прощай ти, Мар'янко,
Сестра наша,—
Ми не твої подруженьки — ти не наша.
Прощай, прощай, Мар'яночко,— ми вже ідемо,-
А ми твоє гуляннячко собі беремо...
Зітхнула...
"Серце, що тобі болить?"
"Нічого, так, чого мені... Дурниця,
І бігла тінь від помаху руки,
І товпились стіною іноки кудлаті —
І слинили. А в нього біль терпкий:
"Ах, нащо так багато клобуків?!
Навіщо зараз тут людей отак багато?!"
Пливли дружки... бояри і вінці,
І свашки, обдаровані дівочою рукою,
І хрест в тремтливій жилавій руці...
Крутилось все, мінялося в лиці,
Крутилася душа йому навколо аналою.
А над усім — та й тінь її повік,
А над усім — дугою чорні брови.
Зиркнула раз — і погляд той опік;
Але то — раз, і більш уже й повік,
І до кінця не повториться знову...
...Торкнувсь руки —
І серце пронизав
Огонь шалений, ось-ось-ось запалить;
В очах мутилося — не знав вже, що й казав,
Коли епітрахиллю рученьку в'язав,
Як надівав та й персня їй на палець.
І вдарив хор:
"Ісаія, ликуй!.."
Одна свічка глипнула, покуріла...
І шепіт перебіг: "Дивись! Яка? Яку?
Кому ж то так судилось на віку?..
Ох Боже мій, у нього, у Данила!.."
Розтанув дим... Ігумен, як кажан,
В півтемряві — таємний і крилатий —
Благословив і... щастя побажав,
Кінчилося.
На щастя проважав —
Блиснув очима (ой, то блиск ножа!)
І засміявсь нечутно в брови волохаті.
П і ш л и...
IX
Кінчилося, упала з плеч гора.
Мар'яна радісно всміхається, голубить
Кохану руку...
"Ах, яка вона бліда
Була тоді — у церкві!" — І Данило пригадав,
Як цілував над аналоєм в неї мертві губи.
І упадав тепера й шепотів...
Навколо ліс,
Десь попереду люди,—
Їх мова крутиться, як повесні вода:
"Те, що було,— пропало без сліда,
Що ж завтра буде — те, напевне, буде".
І голосно луною ліс віддав: —
"Так, буде! І, напевне, буде!.."
Хватились люди біля ступарів:
"Та де ж вони?!
— Заждем. Глядіть-бо, десь пристали.
— Отак, голуб'ята! Не стерплять до пори..."
Посміхаються свашки старі:
"Ще націлуються, абим не послухали
Рожеві губи...
Ну, пішли помалу".
...Прийшли дружки й бояри у село.
Прийшли здоровити здалеку хуторяни...
Та не прийшли зовсім Данило і Мар'яна,—
Так, наче десь дороги розвело.
XI
Як в воду канули. Десь щезли, і нема.
Сюди, туди — ні слуху, ані духу:
Запорошила темінь, як зима,
Стежки й дороги, тільки муть сама.
Тривога... Розпач... Вигадок туман
Та підозріння роз'їдають вуха.
А хтось шептав... І раптом:
"Утекли!!!"
Шалена чутка, мов конем, у всі кінці майнула:
"На чужину втекли! На чужину втекли!" —
Тіпнулися серця і стріхи загули,—
Образились — отак їх провели!
Отак віддячили, отак же їх узули!..
Це вдруге він. Облесливий шахрай!
А ми... А ми, як Бога, виглядали,—
З весілля тішились: по шелягу з двора
Рядили... злазились...
За це ж він нас украй...
А-еххх!..—
Ой, не дружки ділили коровай,—
Пили горілку та й не дожидали.
Не так, як думалось,
Не так, як малось їм.
Пішло весілля та й дощенту плавом.
Не так заводили, співали не тії...
Скрадало сонце промені свої,—
Там шум невиразний в околиці стоїть:
По молодятах крик — не молодятам слава.