Рудою бородою
Поник владика, в гніві на ввесь світ,
А чорт над ним регоче і картає,
І свище в вуха: "Фіть, старий, фю-їть!.."
Серед покоїв ризничий стоїть,
В руках пергамени пожовклі повертає.
Ризничий:
"Благослови, Владико, в добрий час
Почати справу. Я вас потривожив,
Вам тяжко нині? Але я до вас
З наказу вашого; заким ще світ не згас,
Ми мусим злагодити справу нашу..."
Ігумен: "...Боже!
(І задрижав) я мало не забув,—
Так-так, сідай, мій брате Никодиме:
Почнем, почнем..." — І сам в лиці, як був.
Залишився, лише,розправив спину,
Та по брові пробігла тінь страшна,
Метнули іскрами погрози очі сині:
"Ага, он як!? О, знатиме вона!
В о н а у мене знатиме. До дна
Хай вип'є чашу помсти і терпіння.
І рід її — уся та чорна м р а з ь,
Та дика, непокірна чорна кістка...
Так мною гребувати?! —
Гей, пиши наказ!
Пиши, мій брате! І царициний указ
Ти нагадай тій черні. Напоказ Усьому світу..."
Ризничий (здивовано):
"Отче, тут є звістка..."
Ігумен:
"Ні-ні, після, я знаю, то потім,—
Пиши!"
І ризничий покірно сів писати.
І щулились ікони золоті,
Так шкрябав Никодим Святий
Ретельний, одноокий і носатий.
Він розумів ігумена свого —
В таку годину цей наказ до речі;
Подивимось тепера — хто кого!
А то занадто вивчились перечить...
"Пиши:
В ім'я святині і святих,
Во ім'я Богом даного престолу,
Аби гнів праведний від себе одвести —
Від вас, рабів,—
Наказую:
Внести
В скарбницю манастирську, як ніколи,
Віднині вдвоє! Щоб уникнуть мук,
Щоб не вернуть Содому та Гоморри ,
Ви мусите із непрощених рук,
Благаючи обитель цю стару,
Долить лампади й сповнити комори.
Пиши: Так от...—
Ігумен встав, як ніч,
І заходив ввесь чорний та крилатий.
І ляскають слова, неначе бич,—
То він надумав дивовижну річ:
Потроювать одвічні постулати,
Закон поновлювать.
— Пиши, мій брате, є?
Тепер по черзі: з двору двадцять гривень,
З душі окремо,— кожен хай дає.
Крім того, кожен хай майно своє
Розділить на три частки рівно
І дві віддаст ь...
Або, зажди, не так,
Потрібна птиця, скот і полотна сувої,
Реєстр у тебе... Справа ця проста,
Ти сам це зробиш,— вкрутиш ще хвоста,
Тільки у т р о й,
Ти чуєш,
Збільш утроє!"
Ризничий: "Воістину, Владико..."
Ігумен:
"Стій, чекай,
Я головне забув тобі сказати: —
Щовечора тепер жене нехай
Підрядчиків міцний нагай
Отроковиць усіх святиню прибирати.
Усіх до одної! Ти чуєш? Запиши!
До одної.
Нехай для братських келій
Приносять квіти, будуть ряси шить,
Білизну прати і для кожної душі
Щоднини прибирать постелі.
А ще...—
Ієремія осміхнувсь.
Не доказав — на ризничого глянув:
— Ти розумієш? (Ризничий здригнув):
З усіх лише ти бережи одну!
І дбай за це
і ввечері, і рано!.."
Замислився,
І гнів розтав, як дим.
В барвистих шибах сонця промінь тліє,
Вовтузиться в чернечій бороді...
І не вгадає інок Никодим
Понурих дум отця Ієремії...
Ігумен:
"Келейного!
Гей, ти, лінивий раб,
Ледачий Саво! Де ти там загинув?
Сюди! (Ввійшов худий, немов мара,
Послушник.) Так, пора, пора, пора...
Гукай мерщій сюди отця Павліна!"
IX
Янтарні чотки,
Хрестик і шнурок,
Рожевий палець в персні золотому:
Смиренний із смиренніших пророк —
Бурчить Павлін, як вивчений урок,
Молитву лагідну двадцятому святому...
У хмарах ладану лампади майорять.
Волає бас півсонно-монотонно...
А сірий люд, під танок дзвонаря,
По манію святого орара
Лягає ниць — поклони тяжко ронить...
По праву руку — чорні клобуки,
А просто — камілавки золотаві,
По ліву — манастирські кріпаки,
Попід стіною ж в кріслищах важких —
Старі ченці ведуть борню з лукавим:
В руках старечих чотки шелестять,
А на устах німота опочила,
І сонні очі липнуть до Христа,
Неначе "откровеніє" хотять
Знайти в його одежі сніжно-білій.
І тільки отроки — послушники богів,
З великими блискучими очами —
В огні юнацької замкнутої снаги
Вмлівають од дівочої ноги,
Що десь побачили між різними ногами...
Такі округлі — литка і стегно...
Яка рука ці лінії точила:
Пружинясті... П'янючі, як вино,
Магічні лінії... Для них усе дано,
І навіть плахта їх закрить зовсім не в силі.
На крилосі хвилюються альти
І бас гуде, немов орган в костьолі...
У церкві ні пролізти, ні пройти.
Ось блиснули ворота золоті,—
Мужицькі душі розстелились долі...
Келейний встав,
Пройшов до них і зник...
А дим пливе туманом із кадила,—
Гойдає дзвін скривавлений язик,
І озиваються на цей мідяний зик
Усі ченці й усі святі з могили.
О, скільки їх — цих божих дзвонарів!
Та все чужі — Міхеї і Павліни;
Як гаркнули враз божих тропарів ,—
Аж голі села й дальні хутори
Попадали з сльозами на коліна...
X
Данило був так ніби отаман;
Хоч молодий, але розумний, смілий.
Казали;
"О, якби йому гаман
Та ще в гамані — був би з нього пан,
Не то — і гетьманом зробився б наш Данило!.
Простий кріпак — чорнявий і стрункий,
Він виглядить, як справжній син козачий.
...Коли б це знов, коли б оце полки
І зброї дзвін,— коли б не час такий,
Не один би заплакав...
Та й заплаче!.."
Так часто марив він серед липкої мли —
Як встане слава, й бій кривавий гряне,
І блисне меч...
Гей, сили в нім гули,—
Недаром же батьки колись були
У Гадяцькому полку чотарями :
XI
Тропар — молитовний вірш для співу на честь свята.
"Послухайте,
Товариші мої!
Братове, друзі, матері і сестри!
Та доки ж нам терпіть?! На землях на своїх
Ми в злиднях топимось — чернечі холуї...
А чи не досить нам ганьби ції?!
А чи не досить
Ярма
Нести?
Г а?!"
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ...