(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, Яв 1202, арк. 15, 15 зв.)
[IX. НАД ДНІПРОМ]
Гордий ніс
чвіркнув крізь зуби
й поволі підвівсь: пора!
<Одійшов трохи >
Гурт: а що ж, пійдемо?
й почали зав'язувать < торби > торбини.
Та ніс чогось ізнову сів.
< Одним нігтем > < Злегка нігтем > Нігтем злегка почухав
свої порепапі ноги,
<3гр> Обірвав десь < нитку> пацьорку на лахмітті
<під матнею > ззаду
і так ясно < поглянув на Сковороду > признався
до Сковороди:
— <Ну> ось я з тобою <пожартував> й пожартував*.
Ось ти мовчиш.
А чується, що <ти не чужий> ти нам не <й> чужий.
Ну що робить, скажи, ну що?
Глянь: 1
чи не їдуть чумаки із Криму?
чи не біжать купці через Умань із Польщі?
Дарма й < кричать > гукать.
Закрито всі кордони, закрито.
< Бо чого ж Січ гуде? > Бо чого ж Січ гуде, як не через це?
Та й нам, міським ремісникам та селянам,
ну що робить, скажи, ну що?
іти на землю? *
<Еж> <Ми стомились >
Еж ми шукаємо її, святу.
Еж ми стомилися, шукаючи!
Жити без її <не можем,> несила, без землі!
А земля — в чужих руках.
< А коли нива почне —
тоді косар... >
(Достигав у Сковороді гнів).
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь <копають> зна-
йшли. Подамось туди, коли земля не наша — під землю
ввійдем, влізем, втиснемось, а таки її колись собі по-
вернем 2.
< Помовчали >
Гордий ніс: так отаке-то. <Хто> Що його й робити[?]
Сковорода: роби те, що <ти задумав > замислив.
— А <ти[?]>
<Роб[ити?]> <Ти голо[ту розумієш?] > підеш із нами?
[—]Я <ж> давно із вами.
< Приставай до нас> <нас>
< Сьогодні вночі> — Та ні, <це> правда?
<— Ой гляди, чи ти не обманюєш?
1 Напроти цього слова у вільнім між рядками місці дописано:
"Хліба, що в душі, а одежі, що на хребті".— Ред.
2 Текст до цього місця від рядка: "<Еж> <Ми стомились >;>
дописано пізніше па берегах рукопису.— Ред.
Бо ми ще стрінемось пе раз.>
Гафійка:
<вам же кажуть, дядьку, що правда, >
Тобі ж кажуть, парубче, що правда,
дак ні, ще < треба забожиться > заприсягтись треба.
Еге? І погляпула скоса па його широкі
< груди > плечі.
< Пустіть, і я хоч трохи побалакаю. >
< Помовчали усі.> *
— Чи пема хоч скоринки[?] *
Ну чисто ж <ось> вибились <ми> із хліба *.
Так голодали, пробираючись сюди *.
Сковорода безпорадно заметушився.
Оглядувавсь круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві <свої ноги> ноги свої довгі
тихенько підібрав під себе,
немовби той хотів їх іззісти,
й винувато < дививсь на> глянув в голодні очі
подзьобаного:
— Ти їсти хочеш?
Узяв своє лице в долоні.
<А чує, що не спинить долонями стида> А чує:
не спинить долонями стида.
Горить той сором, <кри[чить]> вибуху є вогнем
і стукає у скроні:
— Вони голодні,
а я тут граю!
<Закрив>
Руки,
покошлавши брови, зійшлися на [переніссі]
і все лице його затиснули, закрили.
0 сором, сором!
Вони голодні —
а я тут граю!
1 чує:
хтось бере його за руку.
— Нате й вам, <ось> хоч погризіть.
< Розкрив очі> < Розкрив здивовані очі> < Крізь
здивовані>
Не < однім [аючи] > приймаючи з обличчя рук,
< розкрив очі в тісноті під пальцями > розкрив очі.
Шелестіли вії в тісноті
й крізь розсунені пальці
таке побачив:
подзьобане обличчя, до гурту < вихваляючись скоринкою >
сміючись,
(ограбив дівчину! — кричали ті)
<і все> жував, кусав скоринку,
<а другою рукою по голівці Гафійку гладив >
а другою рукою по голівці Гафійку гладив:
ах ти ж моя <царице> славна!1
Хочеш бути царицею?
От їй-богу скину Катерину,
а тебе на її місце посаджу.
Гафійка в груди йому пхнула:
<Дядьку, таке й видумають! > Таке й видумають,
чортзна-що!2
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1202, арк. 16)
[X. НАД ДНІПРОМ]
Ну що робить, скажи, ну що?
Земля — в чужих руках.
Еж ми шукаємо її, святу!
<Еж ми вже стомилися, шукаючи!
1 Упоперек по тексту написано то олівцем, то чорнилом: "по-
глянув чогось на кістляві жовті ноги Сковороди", "Скоринка", "Да-
ли бабі рибки, стала баба дибки (Катерина II?)".— Ред.
2 Від рядка "немовби той хотів їх іззісти" до кінця текст до-
писано пізніше.— Ред.
3 Напроти па берегах рукопису написано текст:
"Стояла на стерні.
Червона вся, з очима сірими, з безжурним носиком,
з кораловим намистом.
Вже вітер підіймався
і злегка надував <її невинну пазуху> їй пазуху,
що . вгору підбилась.
Чи не взяти її силою? > <Чи не взяти тоді її силою?>
<Чи не взяти її тоді силою? > <Га? Скажи, га?>
<Бо жити без неї — ой як тяжко! без землі.
А земля — в чужих руках. > 3
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь знайшли, чи що.
Сіль своя десь завелася —
подамось туди.
Коли земля не наша —
під землю ввійдем, влізем, втиснемось,
а таки її колись собі повернем!
< Замовк як зажурився. >
І враз несподівано:
чи нема хоч скоринки?
Ну чисто ж вибились із хліба,
<так із-за Десни сюди продираючись аж місяць >
із-за Десни продиралися.
Сковорода безпорадно заметушився.
Оглядувався круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві свої ноги < потихеньку > потиху
< підібрав >
підібгав під себе...
< Немов той хотів їх іззісти, чи що>
і винувато глянув в <голодні > нужденні очі подзьобаного:
ти хочеш їсти? 1
Затис своє лице в долонях,
держить, мов у залізах,
а чує:
не спинить долонями стида.
[. . .]
А спідничку на < ногах > ст[рунких] ногах <так шпетно
обдував з усіх бок[ів] і аж> <заносив> <назад
заносив, завівав> <розвівав>
так шпетно обдував,
що <було видно, як западала вона в> <було видно, як
западала вопа там, де лоно молоде >
западала тая в лоно; обдував: аж назад заносив,
<розвівав> <стру[нкі]> <кривенькі> <стрункі>
рівні, у підколінках кривенькі ноги одкриваючи, <як>
на мить як книгу".— Ред.
1 Напроти пізніше дописано олівцем: "<вставка> <перене-
сти> повторити
"Там були у підсусідках,
шару юшку їли..." — Ред.
2 Напроти дописано олівцем: "див. 2 додати", а на звороті
олівцем та чорнилом:
"Глянь: на Дніпрі як порожнь[о], а раніше ж ліс, хліб сплав-
ляли та м'ясо до [пропуск] Бугом до Вісли, а там у Гданське,
О сором який, сором!2
Вони голодні —
а я тут граю!
І чує:
хтось <бере> торкнув ЙОРО за руку:
<Нате й вам, хоч погризіть. >
Не приймаючи з обличчя рук,
розкрив очі <в тісноті пі[д руками] >.
Зашелестіли вії в тісноті під руками
і крізь <розсупені> розтулені пальці
наче побачив:
Подзьобане обличчя,
< сміючись одм [ахуючись] > одмахуючись рукою од гурту
(ага, ограбив дівчину? кричали ті)
< жував, кусав якусь скоринку >
гриз, жував якийсь <чорний > сухар
<і розвалився на землі >
і <все> все дививсь на гору, на халупу біснуватого,
там далі вниз на яр < немов хотів запам'ятати. >
печеру Досифея
< витрушуючи кри[хти] >. Немов вигукував:1
а глядіть, чи не є це той самий, що його до нас послали?
Гурт: ти здурів? цсс!..
і оглянулись на Сковороду.
Ага! виходить, йому <тут> не довіряли.
<А в Досифея в цю печеру> <А в схимника в цю
печеру>
Гафійка: а в цю печеру до схимника
колись приїжджала цариця.
< Подзьобаний: цариця? Ах ти ж х[ороша моя] >
Подзьобаний (збираючи кришки в шаньці): цариця? (<кус-
нув > гризнув іще щось з пальців, хоч <з сухаря за-
лишилось хіба для горобця > < скоринки давно вже
[не лишилось] > того сухаря вже майже не було).
< Ах ти ж моя цариця! >
Оглянувся і погладив її рукою.
Ой, дуки ви, дуки!
За вами всі луги й луки!
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати,
ніде коня попасти!
Ой горе нам не гетьманщина,
надокучила вража панщина,
що ходячи поїси, сидячи виспишся."—Ред.
1 Текст від "Немов вигукував" до "Ага! виходить, йому <тут>
не довіряли" написано пізніше на берегах рукопису.—Ред.
Хочеш бути царицею? їй-бо скину Катерину і тебе посаджу.
Із гурту селяни: ти здурів? Тсс!
Гафійка <в його> груди < м'яко > <його> пхнула
кулаком:
таке й видумають!
а сама все ближче тулилась, ближче.
Хотілось їй руками міцно-міцно обійнять цього парубка,
та соромилась людей, тільки щоку свою <не> від парубоць-
кої не одтуляла К
<Радуйтесь, рак з неба спускається! >
<Ну, хочеш, Сковороді в науку віддам. >
<Т> <Він, кажуть, землю всю наскрізь бачив>
< бачить, >
< розказує щастя і врем'я за руки хватає > <і врем'я циф-
рами одміряє> <цихвирами одміряє>.
<От хоч би то раз на нього подивиться! >
<— Сковороді? Якій сковороді? >
І залилася сміхом: послухайте хоч ви,
яке смішне він каже.
<Оглян[увся] > < Повернувсь > Оглянулася і враз
замовкла.
< Сковорода одсіпнув свої руки з обличчя >
На берегах рукопису чорнилом та олівцем пізніше дописано:
"Гафійка гладила голову Подзьобаного, а Подзьобаний на
<своїй долоні тримав яс[пе сонечко] > пазусі Гафійчиній
<пер[еслідував] > <ніжно> переслідував крапчасте сонеч-
ко, кузьку <і> незграбним <пальцем> пальцем стежив, хо-
тів його погладить, <що> та кузька все прищулювалась..."
"Подовбаний, не вдержавшись (очевидно, знудьгувався
за красою), так просто взяв за груди. <Знеможена>..."
"...та кузька, прищулившись, полізла в пазуху. За ним поліз-
ла і рука Подзьобаного, <що зразу > від несподіванки < не-
мовби > затремтів, а потім взяв за груди. <Знеможена>
Здригнулася плечицями й Гафійка: ой! і схилилася йому на
плече. В знемозі звела вона коліна і затримала] в їх такеє
щось, що от-от-<о> прорветься. Чи бачив хто із гурту?
Може, й бачив".
"Гурт <немов> цього не бачив. Один (Два) із них лежав
<і дивився> і, палячи люльку, дивився кудись в інший бік,
а <один, одійшовши за вербу> третій, ген-гей подавшися
за вербу, випудивсь собі до вітру. І це теж було так просто,
і теж стояв собі й чогось дививсь у той..." — Ред.
Безвусий чоловік, що <оце> коло його валялася флейта,
а на колінах < скориночка сух[а]> сухар,
одсіпнув свої руки з обличчя,
чогось уп'явсь в її очима.
<Признатис[ь?] >
й дивиться радісно-радісно!
Так вони знають його? Сковороду?
Признатися, що він і є той самий учитель,
що людям щастя розказує?
О ні! ніколи! <ні!>
<нехай не знають! > <Ні, нехай не знають! > <нехай не
знають! > Ні, нехай не знають!
Підвівся Сковорода на одне коліно —
<хо[тів]> (< скоринка впала > сухар скотивсь на землю)
хотів таки сказати щось, а мо' боровся?
Бо радісно ж було признатись, <що він>
і є той самий Сковорода.
Але нічого не сказав
<Та й знову сів> і знову сів.
Душно йому було, <як> передгрозою.
жахнуло пужкою по хмарах.
Кудлан, поглядаючи хитро-хитро,
покірно тихо підійшов, < немов би так, між іншим, >
<і схруськав скоринку. >
<Гафійка: пшов! який догадливий, іч!> <найшовся
добрий, іч!>
<став>
< разів два>
<і пог [лядаючи] > < довго допитливо дививсь >
< дивився на Сковороду >
<і висоло [пивши язика] >
< сміявся > захакав до Сковороди, висолопивши язика.
Ковтнув слиню, обмахнув < передньою лапою морду >
лапою муху на морді
1 знову < висолопив язи[ка]> засміявсь, захакав.
<— Тобі чого?
Кудлан вільнув хвостом >
тільки хвіст— <усе> вільне та й стане,
< немов питав про що,>
< вільне та й> < стане та й вільне. >
Гафійка: і видумають же таке:
< сковорода > ско-во-ро-да.
Кудлан, < скри [вивши] >• < схиливши голову, взяв> немов
приміряючись, < обережно > взяв на ліві зуби сухар,
переклав його язиком на праві
<й піднявши >
і вдячно поглядаючи на всіх присутніх,
1 Збоку пізніше дописано олівцем: "і припав на передні ла-
пи".— Ред.
< хруснув > обережно хруснув, аж оком надавив.
Гафійка: пшов! найшовсь' який' <невинний> трудящий!1
<Кудлан> < Трудящий одбіг трохи далі,
а сухаря таки не випустив,
упав на> <за[дні]> < передні лапи,
а зад підпяв з хвостом угору
і довго там старався коло сухаря,
мов добре діло комусь робив >
Подз [ьобане] обл[иччя]: так отаке-то. Хто зна що його
й робити 1.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1202, арк. 17—19)