...Той, не зводячи очей з Сковороди,
накрючився руками злісно
і кинувсь весь —
немов до горла!
О ні (над ними саме хмара і тінь),
немовби до очей!
О ні (над ними саме тіння і шум),
1 зраз-зу
х-хвать! над головою.
Скрутив за його шию, хруснув, одірвав,—
і вже жовтоязикий соняшник ось тут,
а нещасна соняшничина,
метнувшись кілька раз обірваним горлом,
завмерла в порожнечі, зупинилась...
— Отак зроблю я і з панами! Чуєш? —
Сковорода — голосом: — Добре,—
протягнув.
— Та ти не "добре", а й сам, брат,
не сиди.—
Сковорода: — Кажу ж тобі — добре.—
Гурт засміявсь.
Маринка губу закусила
і кинула грудкою в ягня,
що від отари аж сюди прибилось.
— Діду! Завертайте отару! Я зараз іду-у! —
І знову тиша.
Ховрашок перебіг стернею.
Та на далеких хмарах
безстидна райдуга розкрилась.
Упершись ніжками в поршні світу,
назад вона на руки перекинулась
і, так легко дугою вигнувшись,
як міст, вигнувшись передом до блакиті,
гола тремтіла.
Немовби й не дивиться,
а хитрий сміх її кирпатий
на самих кінчиках здивованих грудей
опуклих
танцює, танцює,
м'яко передається на живіт
і там десь западає
в тьмяно-фіалковий
у чорний трикутник...
Глянув Сковорода на райдугу:
півколо.
В Дніпрі одбилося й тремтить.
І утворило довершену форму —
коло.
Зраділа райдузі Маринка
і, простягнувши руки, побігла,
та, не діставши,
квітами почала в неї кидати
і підтанцьовувати:
— Ой ловке ж яке, ой якеє ж любе!
Райдуго, знаєш, хто ти така?
Ти...-
I заплакала від ніжності.
Сковорода: — Ах ти, дурне, дурне...—
Глянув і собі Сковорода:
круг, довершенна форма,—
і зв'язалось це в голосі
з світлим майбутнім.
...А їй із ближчих хмар
на саму голівку й за шию
упало три краплі.
Упало три холодних краплі,
аж плечики здригнулись горбато...
...Стояла на стерні.
Червона вся, з очима сірими, з безжурним
носиком,
з кораловим намистом...
Вже вітер підіймався
і злегка надував їй пазуху,
що вгору підбилась.
А спідничку на ногах
так шпетно обдував,
що западала тая в лоно;
обдував і аж назад заносив,
рівні, у підколінках кривенькі,
ноги одкриваючи на мить, як книгу...
Гордий Ніс
чвиркнув крізь зуби
й поволі підвівсь: пора!
Гурт: а що ж, пійдемо?
Й почали прив'язувати торбини.
Та Ніс чогось ізнову сів!
Нігтем злегка почухав свої порепані ноги,
обірвав десь пацьорку на лахмітті ззаду
і так ясно признавсь до Сковороди:
— Ось я з тобою й пожартував.
Ось ти мовчиш.
А чується, що ти нам не чужий.
Ну що робить, скажи, ну що?
Глянь:
чи не їдуть чумаки з Криму?
чи не біжать купці через Умань із Польщі?
Дарма й гукать.
Закрито всі кордони, закрито.
Бо чого й Січ гуде, як не через це?
— Ну що робить, скажи, ну що?
Земля — в чужих руках.
Еж ми шукаємо її, святу!
Ми чули: в Бахмуті вугіль нібито якийсь
знайшли,
чи що.
Сіль своя десь завелася.
Подамось туди.
Коли земля не наша —
під землю ввійдем, влізем, втиснемось,
а таки її колись собі повернем!
Глянь: на Дніпрі як порожньо,
а раніше ж ліс, хліб сплавляли та м'ясо —
Бугом до Вісли, а там у Гданське...
Ой дуки ви, дуки!
За вами всі луги й луки!
Ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати,
ніде коня попасти!
Ой горе нам не гетьманщина —
надокучила вража панщина,
що ходячи поїси, сидячи виспишся...
Отак все життя туляємось...—
І враз — несподівано:
— Чи нема хоч скоринки?
Ну чисто ж вибились із хліба,
із-за Десни продираючись.—
Сковорода безпорадно заметушився,
оглядувавсь круг себе, щось шукав.
Чомусь кістляві свої ноги потиху
підібгав під себе
і винувато глянув в нужденні очі
подзьобаного:
— Ти хочеш їсти? —
(...Там були у підсусідках,
шару юшку їли...)
Затис лице своє в долоні,
держить, мов у залізах,
а чує:
не спинить долонями стида.
Горить той сором, вибухає вогнем
і стукає в скроні.
Вони голодні —
а я тут граю!
Пальці,
скошлавши брови, зійшлися на переніссі,
і руки все лице його затиснули, закрили.
О сором який, сором!
Вони голодні,
а я тут граю!
І чує:
хтось бере його за руку.
— Нате й вам, хоч погризіть! —
Не приймаючи з обличчя рук, розкрив очі.
Шелестіли вії в тісноті,
й крізь розсунені пальці
таке побачив:
Подзьобане обличчя, до гурту сміючись
("Ограбив дівчину!" — кричали),
жував, кусав скоринку,
а другою рукою по голівці Маринку гладив.
— Ах ти ж моя славна!
Хочеш бути царицею?
Ой, їй-богу, скину Катерину,
а тебе на її місце посаджу.—
Маринка в груди йому пхнула:
— Таке й видумають, чортзна-що! —
А сама все ближче тулилась, ближче,
хотілось їй руками міцно-міцно обійнять
цього парубка,
та соромилась людей,
тільки щоку свою од парубоцької
не відтуляла.
— Ну хочеш, Сковороді в науку віддам?
Він, кажуть, землю всю наскрізь бачить,
розказує щастя і врем'я цихвирами одміряс.
— Сковороді? Якій сковороді? —
І залилася сміхом: послухайте хоч ви,
яке смішне він каже.
Оглянулася і враз замовкла:
безвусий чоловік, що коло його валялася
флейта,
а на колінах — сухар,
одсіпнув свої руки з обличчя,
чогось уп'явсь в її очима
й дивиться радісно-радісно!
Так вони знають його, Сковороду?
Признатися, що він і є той самий учитель,
що людям щастя розказує?
О ні! Ніколи!
Підвівсь Сковорода на 'дне коліно
(сухар скотивсь на землю),
хотів-таки сказати щось, а мо', боровся?
Бо радісно було признатись,
що він і є той самий Сковорода.
Але нічого не сказав
1 знову сів.
Душно йому було перед грозою.
Жахнуло пушкою по хмарах.
Кудлан, поглядаючи хитро-хитро,
покірно, тихо підійшов,
захакав до Сковороди, висолопивши язика,
ковтнув слину, обмахнув лапою муху
на морді
і знову засміявсь, захакав.
Тільки хвіст — вильне та й стане.
Маринка: — І видумають же таке:
Ско-во-ро-да...—-
Кудлан, немов приміряючись,
взяв на ліві зуби сухар,
переклав його язиком на праві
і, вдячно поглядаючи на всіх присутніх,
обережно хруснув, аж оком надавив.
Маринка: — Пшов! найшовсь який
трудящий! —
Трудящий одбіг трохи далі,
упав на передні лапи,
а зад підняв з хвостом угору
й довго там старався коло сухаря,
мов добре діло комусь робив...