II
Палац раджі Ахмата Вішни, гарний, як цяцька, стояв на горі на березі Синього моря. Високі башти палацу сяли золотом; білі марморні стіни лисніли, мов срібло. Вікна були обкладені квітчастою мозаїкою. Кругом садки, як зелене море! Палац стояв над заливом. По обидва боки залива вганялись у море скелі, а на скелях стриміли дві високі зубчасті башти.
Була глупа ніч. Буря лютувала на морі. Страшні хвилі кидали вгору кораблі, мов тріски. Блискавка бігала на небі. Грім гримів безперестанку. Ахмат Вішна сидів коло одчиненого вікна, дивився на величну картину і задумався. В палаці його жінка Фатьма мучилась од родива.
Вдарив страшний грім над самим палацом. Блискавка змією впала в одчинене вікно, Ахмат Вішна впав мертвий… В той час цариця породила сина. Син був неживий. Золота блискавка впала на дитину, дитина ожила і заплакала. То Громовик упав блискавкою, дав живоття синові і, перелетом, жартуючи, вбив батька. Мати дала синові імення Саіб.
Почав Саіб підростати. Цариця приставила до нього Гаруна-пашу, щоб він доглядав сина і виглядів, виховав його на раджу. Гарун приставив до Саіба вчителів. Маленький Саіб був дуже розумний хлопець і вчився так добре, що незабаром став трохи не розумнішим за свого напутника і вчителя, забивав баки в змаганнях Гарунові-паші.
"О, погано! — подумав Гарун-паша. — З Саіба вийде дуже розумний раджа, а се для мене і для всіх пашів не на руку".
Ото він наговорив Фатьмі, що вчителі вже дуже мордують царевича наукою.
— Борони боже, ще дитина заслабне і умре! — казав він цариці. Цариця пойняла віри й попрогонила вчителів, а книжки позамикала в скриню. Гарун-паша звелів учити Саіба муштрів.
— Тобі, царевичу, треба вчитись воювати. Меч тобі в руки, а не книжка! — сказав Гарун-паша до Саіба. — Ти колись будеш славним раджею. Тобі треба буде воювати, землі забирати, царства руйнувати та слави добувати.
Але Саіб дуже бажав читати книжки, бо в його був великий потяг до книжок. Але мати одняла книжки, і він мусив щодня муштруватись.
Раз питає він у матері:
— Хто то, мамо, живе за стінами нашого палацу? А вона каже:
— Городяни та селяни.
— А поїдьмо, мамо, та подивімось на тих городян та селян! — каже Саіб. А мати каже:
— Тобі, сину, не годиться їздити нікуди, хіба до мечеті, бо ти будеш раджею.
— А мені, господи, як хочеться поїхати по нашому царстві та подивитись на людей! — каже раз Саіб до Гаруна-паші. — Хочеться мені подивитися, хто там живе в тих селах, які там люде, що вони роблять?
А Гарун-паша каже:
— Не можна, царевичу, щоб мужики бачили твої ясні очі, бо як вони побачать тебе, то зараз помруть.
— А як же вони живуть? Чи так, як і я, як ти? — питає царевич.
— Трохи так, а трохи не так, бо вони мужики. Ми їмо з золотих тарілок, а вони з срібних або фарфорових; ми їмо гусятину та курятину, а вони баранину; у нас гроші золоті, а в них срібні, — каже Гарун-паша.
— Ого! то й їм непогано жити на світі, — сказав Саіб, — а все-таки мені хотілось би подивитися, як люде живуть в моєму царстві.
— Не можна, не можна тобі й їздити та швендять по селах, як простому чоловікові. Тебе бог посадив на царство й панство і заборонив тобі бачитись з якимись там нікчемними створіннями. Один бог на небі, а ти бог на землі, — навчав Саіба Гарун-паша.
Саіб пойняв віри, але все-таки йому дуже хотілось побачити світ та людей. Мати й Гарун-паша не пускали його за стіни палацу, котрими був обмурований великий та пишний садок на кільки верстов понад берегом моря.
В той час, як Громовик упав з неба блискавкою на палац раджі Ахмата Вішни, Зірниця гуляла на небі й бачила, як Громовик перекинувся блискавкою і впав на землю. Її взяв жаль, і вона з горя слідком за ним упала на землю зіркою — недалеко од моря і розсипалась золотими іскрами над хатою вбогого селянина Чонгара. В ту ніч Чонгарова жінка Зінаїда породила дочку.
Маленька дитина, розплющивши оченята, не заплакала, а засміялась. Од того сміху розлився світ по хаті, неначе од ясної вечірньої зорі. Батько злякався, мати здивувалась, а баба-повитуха промовила:
— З цієї дитини вийде щось дивне: це, мабуть, само небо послало вам на втіху та на радість не дитину, а вечірню зірку. Дівчину назвали Памірою, а люде прозвали її Зірничкою.
Ото росте Паміра розумна, гарна та пишна, як у саду вишня. Очі карі, великі та ясні, як зорі, брови чорні, тонкі, чоло біле, вид веселий, губи червоні, коса до пояса, стан тонкий та гнучкий. Всі люде задивлялись на неї та казали, що такої краси ні змалювати, ні в казці про неї розказати. Весела, як рання зоря, моторна, жвава, як морська хвиля, голос тоненький та голосний. Паміра вставала рано на зорі, йшла в берег до річки по воду, ставала до схід сонця, співала і сама складала такі веселі пісні так, що всі сусіди прокидались од сну; всі пташки в гаях обвивались до неї. Заходило сонце, Паміра ставала на скелі над морем, дивилась на глибоке червоне небо на заході і знов починала складати й співать пісні, вже інші, сумні, жалібні, про людське горе. Вона не співала, а ніби тужила. Всі дівчата збирались кругом неї, слухали пісень, переймали, а потім самі співали їх.
— Чи вона царівна, чи королівна? — казали люде, дивлячись на Памірину красу та слухаючи її пісень.
Чонгар та Чонгариха були дуже вбогі люде й жили в низесенькій землянці, не мали ні худоби, ні грошей. Але з того часу, як почала підростати Паміра, все їм пішло на руку. Засіє й засадить Паміра своєю рукою город, все сходить та росте, як на дріжджах; посадить вона дерево в садку, дерево швидко приймається і за літо вижене паростки вище од хати; покропить бджоли росою, рої йдуть, аж гудуть. Як часом не було довго дощу, Паміра до схід сонця обійде поле, і роса впаде, неначе густий дощ, і хліб вродить, як золото. Став Чонгар заможніший, поставив собі в городі невеличку хатину, розвів худобу, спромігся поставити в садку невеличку пасіку. Але все-таки він зістався незаможним чоловіком.
Раз Памірі хтось показав, як читати по книжці, і вона одразу постерегла все і швидко вивчилась читати. До неї приходили за порадою навіть старі розумні люде. Паміра всім давала пораду, бо не цуралась і найбідніших людей в околиці, і всі казали, що не дурно ж їй дали ймення Паміра, цебто покрівля і захист усього миру.