І Анатолій Максимович Андросов з гарячим зворушенням простягнув руку Марії Степанівні Іваненковій, яка потиснула її з трошки глумливим усміхом: яке у цих чужинців перебільшення у всьому: "дякую тисячу разів", "ви безмежно люб'язні", "вся московська родина". Але яка разом з тим сердечність, щирість, ласкавість. А який сам гарний, елеґантний, яка відмінність у всьому від бідних москвичів та ще й комсомольців.
— Ну, до завтра! — привітно хитнула вона йому головою і швиденько пішла до широких вхідних дверей монументального будинку. Ввійшовши в них, вона на порозі озирнулась, щоб перевірити, чи правильно пішов Андросов. Але він стояв на тому самому місці й дивився на неї. Вона посміхнулась і хитнула йому ще раз головою. Він радісно закивав їй і зробив рукою анак прощання.
Маруся бігцем увійшла в ліфт і через три хвилини входила до свого помешкання все в тому самому стані якогось особливого піднесення, в якому плуталось все: Івасик, дядьо Сергій, сексоти, терміти, паризький емігрант. Катерина Семенівка сама їй відчинила й зараз же накинулась на неї:
— Ну, де ж ти була так довго? Ну, чого ж не потелефонувала? Я вже дві години в тривозі. Це — бозна що, їй Богу!
Іншого разу Маруся, мабуть, здивувалась би, а, може, й обурилась би за "такий контроль", але тепер обняла матір, винувато попрохала вибачення й дбайливо повела її в їдальню. Там для Марусі стояла на столі вечеря, на яку вона, ніжно поклавши біля себе том Шевченка, люто накинулась. Але й за їжею не переставала поглядати на Катерину Семенівну, непомітно-уважним і неспокійним поглядом: матір мала свої "чудні очі", які бували в неї в тривожні хвилини життя, вони ХОДИЛИ з одного боку в другий і були немов невидющі. Волосся їй було занадто кучеряве і губи здавались занадто випнутими і синюватими.
— І потім цей проклятий сморід весь час! Цей сморід! — з огидою і злістю раптом вибухнула Катерина Семенівна. — Він мене уб'є!
— Який сморід, мамо?
— Ну, який: кльозету! Я певна, що десь у домі е попсований кльозет, і сморід іде до нас через стіну й стелі. Всі вікна відчинені, навмисно роблю протяг і все таки чути. Надто в передпокої та в спальні. Можливо, що Дуняша навмисне щонебудь таке зробить з кльозетом, забила його чимнебудь, і тепер сморід іде на все помешкання. Я б її головою туди!
— Кого, мамочко?
—"Кого, кого"! Дуняшу, розуміється! Вона навмисне це робить: сморід же нестерпний стоїть у квартирі, а вона немов нічого не помічає. Та ще й сперечається: ніякого, мовляв, смороду немає.
Маруся ще уважніше подивилась на матір. Потім повела носом круг себе і заклопотано сказала:
— Так, справді, чується поганий запах. Це напевно десь у домі попсувалась каналізація. Я думаю, мамуню, що ми зараз підемо в твою кімнату, поприскаємо одеколоном і запах зникне. Від тата не було картки, мамо?
Катерина Семенівна спокійно відповіла:
— Ні, є. Он там на буфеті. Я відклала для тебе. Маруся схопилась і підбігла до буфету. Але картки
не було.
— Нема тут, мамо. Може, ти деінде поклала?
— Та ні, на буфеті. Отам, де ти шукаєш... Нема? Ну, от! Це знову Дуняша. Це вона. Подзвони їй. Ні, це щось просто неможливе, цей сморід і ця Дуняша!
Маруся знову сіла й почала доїдати десерт. Увійшла Дуняша, вся округла і пухка. Катерина Семенівна, щоб не дивитись на цю "огидну істоту", одвернулась до вікна.
— Дуняшо, — похопилась звернутись до прислуги ласкавим голосом Маруся, — ти часом не прибирала з буфету картки?
Дуняша неспокійно зиркнула круглими, як маленькі чорні вишеньки, очима й кинулась до столу в кутку їдальні. Маруся провела її очима й бачила, як Дуняша швиденько виняла щось з-за корсажа й у той же момент голосно сказала:
— Та от же ця картка. Катерина Семенівна самі поклали її сюди.
І вона піднесла листівку Марусі. Катерина Семенівна прудко озирнулась, вирівняла бюст і гостро сказала до Дуняші:
— Я картку лишила на буфеті! Як вона опинилась на столі, це ти краще знаєш. Можеш іти собі.
Дуняша, знизавши круглими плечиками, охоче повернулась і вийшла. Маруся прочитала на картці кілька звичайних слів: "Сердечно вітаю всіх і обіймаю". Поштовий штемпель із Києва.
— Ну, тато живий і здоровий. Дуже добре. А тепер, мамуню, ходім до тебе. Там ми побризкаємо одеколоном, ти ляжеш у ліжко, візьмеш у руки хорошу книжку, почитаєш і спокійно заснеш. А я ще маю в себе трішки продивитись лекції. Поганий запах, дійсно, чується, але нічого, я завтра скажу кербудові, і цей дефект буде ліквідовано. Ходім, мамочко!
Маруся обняла матір і повела її до спальні. Катерина Семенівна в коридорі знову дужче почула сморід кльозету, схвилювалась і закинула торс назад, немов везучи перед собою все ту саму незриму тачку.
— Проклята істота! — крізь зуби пробурмотіла вона, входячи до себе. — Швидше зачиняй двері. А коли вернеться тато, ми поставимо йому категоричну вимогу щоб він видалив з нашого помешкання цю дівчину. "'
— Неодмінно, мамо! Неодмінно! — серйозно і щиро скрикнула Маруся. Але тут же подумала:
"Але ж ми всі такі самі сексоти й шпигуни як і вона."
Розділ 13
Останній день у Києві Іваненко провів, як і обіцяв, з Заболотовою. Але й у цей день ні він, ні вона нічим ке виявили своїх якихнебудь особливих почувань. Про Київ, про руїни його, про цілі ліси риштувань на вулицях, про це вони говорили, а про себе — ні слова.
— Ах, як глупо ми... люди, вміємо улаштовувати своє життя! — сидячи на лаві поруч Олени Вікторівни й дивлячись на неосяжний простір за Дніпром, сказав Степан. — Ось у цю хвилину сотні мільйонів людей люто працюють над тим, як найкраще зруйнувати своє життя, як загатити отакі простори димом гармат, бомб, пожеж, як затопити їх кров'ю, зруйнувати на десятки років, якщо не на сотні, найпишніші міста землі, зробити бідну плянету закривавленим, гниючим цвинтарем. Ідіотство, богине моя, їй Богу, ідіотство! Кричати б криком одчаю і болю, особливо при отакій красі, а голосу нема. Який у нас з вами голос? Ні, ходімте далі, не можу сидіти й думати все те саме!
Олена Вікторівна нічого на це не відповіла, підвелась і пішла поруч нього. Але коли він перед вечором уже прощався з нею в її кімнаті, вона взяла його руку в свої дві й тихо, майже благально сказала йому: