Пацюки спочатку не з'являлись, боячись світла і руху людини на стільці. Але дедалі то почали виринати то з одного кутка льоху, то з другого. Огидно перебираючи лапами, з голими, як із товстого< ременю зробленими, хвостами, з злим колючим блиском оченят, вони бігли на табуретку, скакали на черевики, на литки. Степан Петрович пацав ногами, кричав і бив ломакою. Пацюки на мить розбігались, затихали, особливо, коли зброя попадала в якогонебудь.
Та тільки затихали пацюки, як виринала спрага і гарячими кігтями рвала горло, груди, сушила ниючим вогнем тіло. І кашель од того ставав дужчий, кров випльовувалась густими шматками і голова починала крутитись од болю і знесилля. "Упаду й загризуть", миготіла думка, але вже майже без жаху. І тільки якась сила поза його свідомістю примушувала його махати ломакою, тупати ногами, навіть кричати.
"Воювання" тяглося аж до ранку. А вранці настало інше.
Розбіл 18
Маруся з усієї сили старалась виконувати ролю Юдити. Правда, в перший день, коли вона прийняла її з рук режисера дяді Сергія, вона перед побаченням з Оло-ферном мусіла забігти додому і випити дві чарки горілки. Вона чула не раз, що солдати перед боєм, артисти, оратори, навіть письменники перед своїми виступами часто удавались до цього засобу.
І справді, вона з гарячою рідиною влила в себе енергію, мужність, самозабуття. Вона готова була перед десятьма Олофернами змагатись у брехні. Сміятись? Удавати щасливу? Будь ласка; Олоферн був цілком зачарований і то здається, досить щиро. Але тим краще: легше буде потім одрубати йому його паршиву прекрасну голову.
Одначе, коли це побачення скінчилось, коли Олоферн поцілував їй руку на проїдання і коли підйомна дія горілки вичерпалась і настала її дія зворотна, Юдита почула таку втому, таку порожнечу і тугу, що, вийшовши з ліфту, сіла перед своїм помешканням на східцях, схилила голову на руки й гірко, в одчаю заплакала. Це ж бо був кінець її мріям, її чеканню чогось прекрасного в житті, кінець коханню на віки. Ніколи, ніколи, нікого вона не зможе тепер кохати!
І раптом Маруся,аж голову підвела від дивування: як одразу змінився Андросов, який він був сьогодні буденний, сіренький, навіть моторошний, — це був живий труп, який ходив з нею, говорив компліменти, сміявся, залицявся. Труп залицявся!
Думка була така комічно-моторошна, що Маруся мимоволі засміялась і схопилась на ноги, але тут же й спинила себе: треба готуватись до брехні мамі. Так, — дядько Сергій має рацію: це — єдиний засіб, яким ще сяк-так можна рятуватись.
Вона рішуче подзвонила і, надівши на себе машкару, весело ввійшла в помешкання, радісно обняла матір, яка вже ждала її в їдальні, і кинулась до столу. Виявляючи "собачий апетит", вона з'їла все, що мати їй підсувала, розповіла їй смішну історію з подругою і заспокоїла щодо батька. — "Е, він собі там, на Україні милій, розважається, спочиває, набирається сил, і не треба ні турбуватись за нього, ні сердитись, що не часто пише."
І Катерина Семенівна кінець-кінцем заразилась настроєм своєї веселої, безтурботної донечки. Справді, чого ж журитися їм, у яких є стільки різних життєвих вигід, стільки пошани від людей, стільки заслуг перед партією. Що ж повинні почувати ті, які не тільки вигід, а найна-сушнішого не мають? Вона, Катерина, повинна почувати себе вибранкою вже хоч би через те, що має таку життєрадісну, таку невинну дочку, як оця золота безжурна дівчинка.
* * *
Але дівчинка що далі, то з більшою турботою грала свою ролю. Іноді їй ставало просто нестерпно ходити з Олоферном вулицями, або сидіти поруч з ним у кіно або театрі, а надто почувати його дотики чи то руки, чи то ноги, — від цього її проймало такою огидою, наче вона справді торкалась до трупа. А коли ще треба було при цьому посміхатись, одповідати загадковим кокетуванням на його натяки, о, це було понад сили всякої Юдити!
Та щоб хоч якнебудь себе компенсувати і використати як слід свою ролю, вона знову й знову розповідала всякі випадки, в яких аж била в очі й у ніс партійна вірність, певність, відданість, самопожертва її батька, дядька, матері, брата і її власна. "Проклятий аґент" ага! мусів слухати, визнавати, занотовувати в пам'яті, переказувати своєму начальству і служити тим, кому він мав шкодити. Ага!
Так, — але доки ж це повинно було тягтися? Олоферн уже почав виявляти нетерпіння. Живий труп уже почав робити якісь натяки на щось більше, частіше брати Юдиту за руку й кликати до себе "на склянку чаю".
Уникати відповіді, викручуватись ставало все трудніше і трудніше. Юдита своєю грою заплутувала сама себе все більше та більше. Але що ж робити, що робити?!
Коли б ще хоч був тато дома. Вона б йому розповіла все, все, і він би навчив її, що треба робити, він би взяв її під свій захист. Але він собі там, на Україні, так, видно, розважався, що не мав часу навіть звичайної картки їм послати.
Ну, що ж, лишався дядько Сергій. Він дав їй цю ролю, нехай він її й здіймає з неї.
І от одного вечора Маруся поїхала до нього з твердою постановою виявити все і покінчити з її "подвигом".
Але вона не змогла зразу поговорити з дядьом, в нього саме був дядьо Євген, який тількищо прийшов до брата у якійсь дуже важливій справі, — так сказав Івасик, який сидів на лавочці перед хатинкою і стеріг, щоб ніхто не міг підслухувати. Маруся сіла біля нього, обняла й пригорнула до себе, — так було якось певніше, Так вона була не сама. Надворі вже було майже темно. Вечір був теплий, тихий, задумливий. З вікон великого будинку навпроти вилітали звуки життя... громадян (чи краще, сексотів?). Маруся дужче пригорнула до себе Івасика.
— Ну, що, любий, нічого нового? Сьогодні не кликали тебе нікуди?
— Ні, не кликали.
— Ну, й чудесно!
Раптом з якогось вікна зачулась тиха, ніжна, мрійна музика. О, ще лишилась ніжність у сексотській державі?
— Давай послухаємо, Івасику!
І вони, в тон музиці ніжно пригорнулись одне до одного, злегка похиливши голови, затихли.
* * *
А в середині хатинки провадилась півголосом своя розмова. Отець Євген сидів по один бік столу, Сергій Петрович по другий, такі обидва не подібні один до одного, але обидва однаково схвильовані.