Днів через вісім хворому дозволено було встати й ходити по кімнаті. Він, пам'ятаючи старий біль у правому боці й тепер відчуваючи його, тримався раз-у-раз-лівою рукою за цей бік. Синяки й опухи на лиці зійшли; очі зробились знову великими й гарними, але вже не дивились одверто. Вони, правда, не уникали поглядів, тільки майже весь час дивились в одному напрямі, наче безперестанку бачили там щось незрозуміле, чи були заповнені якоюсь постійною думкою.
Він уже говорив з Оленою і навіть розповів їй про "непорозуміння" у радгоспі. Але розповів спокійно й коли довідався від Олени Вікторівни, що голова радгоспу від страху перед карсю за "занадто ретельне проведення слідства над американським комсополітом" повісився, чудно посміхнувся, неначе вже знав це. Та зараз же, видно, й забув, зайнятий усе тим самим чимсь, що стояло в ньому весь час.
Та з цим "чимсь" він і з Києва виїздив додому, до Москви. Зійшлося так, що й Олена Вікторівна теж того самого дня туди виїздила й запропонувала йому їхати разом в одному купе, як тоді, коли їхали до Києва. Степан Петрович, ніби згадавши щось, подивився на неї довшим поглядом, посміхнувся і сказав, що йому буде дуже приємно їхати знову разом. Він із ввічливости чи чогось іншого почав пригадувати деякі моменти з тої подорожі, навіть кілька разів брав її руку в свою, але зараз же випускав і в очах з'являлась усе та сама задума.
І в потязі теж не вернувся колишній милий, сердечний журналіст Зінчук. Заболотова майже одверто розглядала його, хоча жодних уже слідів на лиці його (крім легких трьох шрамів під лівим оком, які були й до Києва) не видно було.
Аж тільки перед самою Москвою, коли Заболотова, не витримавши, гаряче заговорила до нього, він немов би прокинувся:
— Та невже ж ми таки ніколи більше не побачимось?? — взявши його за руку, зазирнула вона йому в лице.
— Невже ви хочете розминутись зо мною таким, як тепер? Ну, я розумію: з вами трапилось нещастя, ви стояли на порозі страшної смерти. Я це добре розумію. Але невже... невже це могло так змінити вашу психіку? Ви
— тепер цілком інший. Даруйте мені, але я до гірких сліз жалію за тим старим...
Вона хотіла сказати "милим моїм" і, одвернушись сердито, витерла очі хусткою. Степан знову, немов би прокинувшись, зрозумів задане питання й ніжно взяв її РУку.
— Я — просто хворий ще, Олено... — сумно і, немов вибачаючись, сказав він і, слабенько потиснувши! її пальці, випустив їх. — Я ще весь розбитий, а тому, мабуть, не зовсім уважний до всього. Те, що ще днів десять тому мені здавалось захоплюючим, тепер... не зворушує. І потім... Так, розуміється, і стояння "на порозі смерти", як ви сказали, теж, мабуть, одбивається. А головне я — сильно стомлений. А крім того.., а крім того в мене...
І, не договоривши, він одвернувся.
— Але ж ми будемо в Москві бачитись? — спитала Заболотова, дивлячись у вікно вагона і, видно було, з напруженням ждала його відповіді. Степан Петрович не зразу відповів.
— Бачите, дорога, — нарешті почав він не то задумливо, не то сумно, — мені дуже трудно вам тепер од-повісти так чи інакше. Це буде залежати від багатьох (і то переважно незалежних од мене)обставин. Я дуже хотів би бачитись з вами. Але... Я маю вашу адресу і, коли ви не маєте нічого проти, дозвольте мені потім, коли я виясню свої обставини, написати вам. Добре?
Заболотова зідхнула й покірно прошепотіла:
— Добре.
— Повірте, дорога, що, може, й для вас так буде краще... — сумно додав Степан Петрович і, мляво підвівшись, почав шукати свого капелюха, — потяг уже входив у вокзал Москви.
Вони попрощались у вагоні, при чому Степан Петрович притиснув її руку до своїх уст, довго тримав її так, потім рвучко, по-колишньому, зірвав її з них, одвернувся і одчинив двері купе в коридор.
Вони обоє взяли різних носильщиків і Розійшлись при^о^вагоні, затягнені юрбою пасажу Олена Вікторівна витирала очі хусткою і не озиралась назад.
Розділ 20
Ранок був ясний, прозорий, теплий. Небо високе, у великих, русявих кучерях. Але Степан Петрович, їдучи візником, байдуже споглядав на вулиці й часом навіть заплющував очі. Від струсів і штовханів брички в боці зараз же з'являвся біль, неначе хтось там попереджав: "Обережно, не штовхайтесь!" І Степан Петрович починав думати про те, що, приїхавши додому, не можна буде лягти й лежати непорушно день і ніч, як у клініці, що, навпаки, треба буде таксамо як колись-колись давно, ще до виїзду з Москви, рухатись, сміятись, обіймати, жартувати. Треба, бо інакше Катерина занепокоїться, захворіє. Та й діти, та й брати. Всі ж вони десь там ждуть його приїзду, як визволення, як усунення всякого неспокою. І Бєлуґін жде списків термітів, адрес організацій і ордену собі. Правда, чи жде він, чи має підстави ждати, знаючи його пригоду в радгоспі? А Дев'ятий? ..
І, щоб більше не думати все те саме та те саме Степан Петрович розплющував очі й дивився на рух вулиць. Але біль у боці й сильна втома знову примушувала заплющувати їх і думати, думати, думати. Одначе перед дверима свого помешкання він зробив зусилля, вирівняв свою зігнутість, натягнув на уста колишню посмішку й подзвонив. Одчинила йому Маруся, яка саме збиралась виходити до університету. Вона так захвилювалась, побачивши батька, що навіть не мала сили скрикнути й тільки прошепотіла:
— Ой, Боже, таточку!
І тут же кинулась на Степана Петровича, обняла його за шию, і з такою силою притиснулась до нього, що він трохи не зойкнув од болю в боці.
" — Таточку, таточку! — жадно, зголодніло, бурхливо цілувала вона його всього.
А він з гострим болем в боці й болючим усміхом гладив її волосся, лице, плечі й бурмотів:
— Ну, от, ну, от. От і чудесно, от і чудесно...
На гомін із їдальні швидко вийшла Катерина Семенівна. Побачивши чоловіка, вона, забувши свою тачку, кинулась до нього й з другого боку почала його обіймати, тиснути, цілувати. Ніколи, ні після яких довгих його подорожей його так жагуче, так судорожно не зустрічали. І ніколи на лиці Степана Петровича не було такого зворушеного усміху, змішаного з виразом болю.
Нарешті, коли мати й дочка випустили його, Катерина Семенівна озирнулась і спитала: