Крамлі кивнув.
Я повільно висунув шухляду.
Крамлі зітхнув.
У шухляді лежав рукопис. На вигляд сторінок сто п'ятдесят – двісті, з першої ж сторінки починався текст, титульного аркуша не було.
– І скільки вже часу це лежить отут у нижній шухляді? – спитав я. – Ви, звісно, пробачте.
– Дарма, – відказав Крамлі. – П'ять років.
– Тепер ви його закінчите, – промовив я.
– Дідька лисого. З чого б то?
– Бо я вам так кажу. А я знаю.
– Засуньте шухляду, – звелів Крамлі.
– Хвилиночку.
Я відставив стільця, сів і заклав у машинку аркуш рудуватого паперу. Надрукував два слова згори, тоді прокрутив аркуш нижче й надрукував ще три слова.
Крамлі подивився мені через плече й повільно прочитав уголос:
– Елмо Крамлі. – Тоді зітхнув і докінчив: – "Смерть – діло самотнє". – І мимоволі проказав ще раз: – Елмо Крамлі… Побий мене бог!
– Отак! – Я поклав щойно надрукований мною титульний аркуш зверху на рукопис і засунув шухляду. – Це мій дарунок. А для своєї книжки я придумаю іншу назву. Ну от, тепер ви мусите закінчити.
Я заклав у машинку ще аркуш паперу й спитав:
– Яка там остання сторінка вашого рукопису?
– Сто шістдесят друга, – відповів Крамлі.
Я надрукував 163 і залишив аркуш у машинці.
– Отак. Він чекає. Завтра вранці ви встаєте – і до машинки. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких газет, навіть до ванни не йдете. А сідаєте й друкуєте – і Елмо Крамлі стає безсмертним.
– Бакалавром наук, – мовив Крамлі, але дуже тихо.
– Дасть бог. Але треба працювати.
Я підвівся, і ми з Крамлі стояли, дивлячись на його "Корону" так, наче то було єдине дитя, якого йому судилося мати.
– Ви даєте мені настанови, синку? – спитав Крамлі.
– Ні. Їх дає ваш мозок, ви тільки прислухайтесь.
Крамлі відступив і пішов до кухні взяти ще пива. Я чекав біля його письмового столу, аж доки почув, як грюкнули сітчасті задні двері.
Я знайшов його в саду, де він підставив обличчя під прохолодні дощові бризки, що їх розкидала водяна вертушка, – надворі було тепло, і тут, на самому краю туманної місцевості, яскраво світило сонце.
– А що ви маєте, – спитав Крамлі, – за ті сорок оповідань, проданих до сьогодні?
– По тридцять доларів за кожне. Атож, я багатий автор.
– Ви таки багатий. Учора я спинився біля газетної полиці в Ейбовій винареньці й прочитав оте, де ви пишете про чоловіка, який раптом дізнався, що всередині у нього кістяк, і мало не дав дуба з переляку. Чудова річ. І як ви в біса таке вигадуєте?
– У мене ж теж усередині кістяк.
– Більшість людей про це не замислюються. – Крамлі подав мені бляшанку пива й спостерігав, як я знову скривився. – Що ж до того старого…
– Вільяма Сміта.
– Еге ж, Вільяма Сміта. Сьогодні вранці мені дали акт розтину. У нього в легенях не було води.
– Це означає, що він не потонув. Отже, його вбили на березі каналу й запхали до клітки вже мертвого. Це доводить…
– Не забігайте поперед трамвая, а то переїде. І не кажіть, ніби це я вам такого наговорив, бо заберу пиво.
Я радо простяг йому бляшанку. Він легенько відштовхнув мою руку.
– А як ви розібрались із стрижкою? – запитав я.
– З якою ще стрижкою?
– Того дня містера Сміта хтось препогано підстриг. Ще його приятель побивався про це в моргу, не пригадуєте? То от, я знаю тільки одного справді нікчемного перукаря, що міг це зробити.
Я розповів Крамлі про Кела, про обіцяний Вільяму Смітові приз, про Майронову танцювальну залу, кафе Модесті, великий червоний трамвай.
Крамлі терпляче вислухав мене й сказав:
– Непереконливо.
– Це все, що ми маємо, – сказав я. – Хочете, я розпитаю в кіно "Венеція", чи не бачив його там хтось того вечора, як він зник?
– Ні, – відповів Крамлі.
– То, може, в кафе Модесті, в трамваї, в танцювальній залі?
– Ні, – відповів Крамлі.
– Тоді що ж мені робити?
– Не лізти в цю справу.
– Чому?
– Тому, – відповів Крамлі й замовк. Потім поглянув на задні двері свого дому. – Якщо з вами щось станеться, мій бісів роман так і лежатиме недописаний. Хтось же має прочитати всю ту маячню, а я нікого іншого не знаю.
– Ви забуваєте ось про що, – заперечив я. – Хто б не стояв за вашими дверима минулої ночі, він стоїть і за моїми. А я не можу йому цього дозволити, правда ж? Не можу дозволити, аби мене переслідував той тип, що підказав мені назву, яку я щойно надрукував на вашій машинці. Хіба не так?
Крамлі дивився на моє обличчя, і я знав, що він думає: абрикосовий пиріг, банановий кекс, суничне морозиво.
– Тільки будьте обачні, – промовив він зрештою. – А втім, старий міг просто послизнутися, вдаритись головою і впасти в канал уже мертвий. Тим-то в легенях і не було води.
– Ну звісно, а тоді виплив і сам заліз у клітку.
Крамлі примружився, так наче прикидав на око, скільки я важу.
Потім мовчки подавсь у свої джунглі й на хвилину зник. Я чекав.
Аж раптом звідкись іздалеку вітер доніс трубний гук слона. Я поволі обернувся до бризок штучного дощу й прислухався. Десь ближче хрипко роззявив свою величезну пащу лев, і з неї вихопилося хиже рикання. І враз повз мене, мов літній вітер, здіймаючи куряву, промчав гурт антилоп і газелей, і серце моє забилося в лад з їхнім легким тупотінням по сухій землі.
Раптом на стежці з'явився Крамлі з широкою хлоп'ячою усмішкою на вустах, видимо пишаючись зі своєї нікому доти не відомої дивацької химери й водночас соромлячись її. Він пирхнув і підніс угору дві нові, ще не розкриті бляшанки пива, показуючи ними на акустичну систему з шістьох схожих на величезні темні лілеї динаміків, прилаштованих на деревах. Ото з них і прилинали до нас антилопи, газелі та зебри, боронячи наші життя від безіменних хижаків поза парканом садиби. Ще раз протрубив слон і остаточно вразив мою душу.
– Африканські записи, – пояснив Крамлі, хоч у цьому й не було потреби.
– Чудово, – сказав я. – Е, а це що таке?
Десять тисяч африканських фламінго знялись у повітря з освітленої сонцем прісноводної лагуни п'ять тисяч днів тому, коли я був ще хлопчиськом-школярем і Мартін та Оза Джонсони[19] летіли від диких звіриних стежок Африки, щоб побути з нами, простими людьми Каліфорнії, і повісти дивовижні історії.
І тоді я пригадав.
Того дня, коли я мав чимдуж бігти, щоб послухати виступ Мартіна Джонсона, він загинув в авіаційній катастрофі біля самого Лос-Анджелеса.