– Еге ж. А ви не бачили: хтось зустрівся з Вільямом Смітом і повів його звідси?
– Мою увагу якраз відвернули. Зненацька підійшло по квитки аж шість чоловік, одразу шість! А коли я визирнув знову, містера Сміта, цебто Віллі, вже не було. А чого ви питаєте?
Плечі мої безсило поникли. Певне, й на обличчі відбилося розчарування. І Шейпшейд утішливо заторохтів, обдаючи мене крізь отвір у заскленому віконці каси м'ятним духом таблеток "Сен-Сен".
– А знаєте, хто сьогодні на нашому побитому міллю сріблястому екрані зразка тисяча дев'ятсот двадцять другого року? Дуглас Фербенкс! "Чорний пірат". Ліліан Гіш! "Зламані паростки". Лон Чані! Хто міг із ним зрівнятися? "Привид в опері".
– О боже, містере Шейпшейд, це ж усе німі фільми!
– То й що? У двадцять восьмому році ви на це не зважали? Чим більше звуку, тим менше кіно! Безмовні статуї, але як грали! Тільки уста ворушились, а ви забували про все. Отож на цих останніх вечірніх сеансах у нас пануватиме мовчання, згодні? Жодного звуку, гаразд? Мовчання й рухи – десять метрів завширшки, міміка й жести – шість метрів заввишки. Німотні привиди. Безсловесні пірати. Химери й горбані, яких не чути за шумом вітру та дощу, і за них говорить орган. Ну як? Повно вільних місць. Заходьте.
Він ударив по мідному важелю компостера.
Машина клацнула й викинула мені новісінький оранжевий квиток.
– Гаразд. – Я взяв квитка й поглянув в обличчя цьому старому чоловікові, що сорок років не бачив сонячного світла, до нестями любив кіно і незмінно віддавав перевагу "Сріблястому екрану" перед Британською енциклопедією. В очах його світилася сліпа любов до тіней минулого на давніх кіноафішах.
– А що ж… – почав був я.
Та Шейпшейд уже здогадався і, потішений цим, урвав мене:
– Що буде зі мною завтра, коли вони знесуть мій кінотеатр? Дарма, не треба журитись! Я маю прихисток. І мої фільми теж, усі три сотні коробок, що лежать тим часом у будці нагорі. Та скоро за милю на південь звідси, на узбережжі, буде такий собі підвальчик, де я крутитиму свої фільми й посміюватимусь.
– У Констанс Реттіген? – вигукнув я. – Та я ж не раз бачив пізно вночі дивне мерехтливе світло у її підвальному вікні або ж нагорі, у вітальні. Виходить, то були ви?
– А хто ж іще? – засяяв Шейпшейд. – Ось уже багато років після останнього сеансу тут я трюхикаю пляжем з десятком кілограмів кіноплівки під кожною пахвою. Цілими днями вона спить, цебто Констанс, а потім цілими ночами дивиться зі мною фільми й гризе хрустку кукурудзу – отака вона, Констанс Реттіген, – і ми сидимо, тримаючись за руки, наче двоє схиблених дітлахів, обкрадаємо фільмосховища й часом плачемо, та так, що за слізьми й не видно, як перемотувати плівку.
Я подивився на піщаний берег поза фасадом кінотеатру і несамохіть побачив, як містер Шейпшейд тюпає поночі понад морем, несучи з собою хрустку кукурудзу й Мері Пікфорд, льодяники й Тома Мікса, – туди, до палацу стародавньої цариці, щоб бути її сумирним закоханцем у мигтінні незліченних часток світла й тіні, з яких на чарівному екрані виникає така сама безліч сходів і заходів сонця.
А потім побачив, як перед самим світанком Шейпшейд дивиться на Констанс Реттіген, що біжить голісінька до моря, – так казали люди, – поринає в холодні солоні хвилі, тоді виринає з цілющими водоростями в рівних білих зубах і велично заплітає коси; а тим часом Шейпшейд у світлі перших променів сонця шкандибає додому, сп'янілий від спогадів, мугикаючи собі під ніс акорди чудодійного "Верлітцера",[21] що басовито бринять у його єстві, серці, душі й на щасливих устах.
– Слухайте. – Він увесь подався вперед, неначе Ернест Тізігер у темних переходах "Лиховісного старого дому" чи грізний Доктор Преторіус у "Нареченій Франкенштейна". – А ви коли-небудь дивилися фільм з того боку екрана? Ні? То підніміться сьогодні ввечері на сцену і зайдіть за екран. Яке враження! Мовби опиняєшся у фантастичному кабінеті доктора Калігарі. Повік мені дякуватимете.
Я потиснув йому руку й аж прикипів до неї очима.
– Боже мій! – вигукнув зачудовано. – Та вона ж точнісінько як ота лапа, що простяглась із темряви з-за книжкових полиць у "Коті й канарці" і потягла геть адвоката, перш ніж він устиг прочитати духівницю!
Шейпшейд поглянув на свою руку, що лежала в моїй, і знов аж засяяв.
– Ну ви ж таки й меткий хлопчина!
– Прагну цього, містере Шейпшейд, – сказав я. – Чимдуж прагну.
В темній залі я майже наосліп добувся проходом до просценіуму, а там намацав мідний поручень і, мало не загримівши зі східців, піднявся на завжди оповиту нічним мороком сцену, тоді бочком прослизнув за екран і звів очі на величезні привиди на полотні.
Атож, то були справжні привиди – височенні, бліді, з чорними западинами очей, примарні тіні минулого, що вигиналися перед моїм навскісним зором, мов підталі карамельні палички, жестикулювали й безгучно ворушили губами серед тиші, ніби дожидаючи, поки заграє орган, який ще мовчав.
Швидко змінюючи один одного, на екрані мелькали уривки з різних стрічок: ось Дуглас Фербенкс із викривленим обличчям, ось Ліліан Гіш, чия постать спливала, наче розтоплений віск, униз по полотну, а ось Товстун Арбекл, дуже схудлий, як дивитися під таким гострим кутом, з дивно видовженою головою, що билась об горішній край екрана й зникала в темряві, – і я стояв, відчуваючи, як набігають десь під дошками підлоги й помосту припливні води, як уся будівля кінотеатру, мов приречений корабель на мертвій хвилі, хитається, порипує і тремтить, як крізь шпари підлоги просочується солоний дух моря, а на екрані тим часом мигтіли все нові й нові картини, білі, як вершки, чорні, як чорнило, і, здавалося, зала то здіймалась, наче ковальський міх, то із зітханням осідала, й разом з нею осідав і я.
І в цю мить гримнув орган.
Таке саме було кілька годин тому, коли невидимий величезний пароплав увігнався в поміст.
Увесь кінотеатр похилився, подавсь угору, а тоді шугнув униз, наче візок на "Крутих гірках".
Орган гримів і ревів, вивергаючи Бахову прелюдію до-діез-мінор, так що обсипався порох зі старовинних люстр, журливо, мов погребальні шати, тріпотіли завіси на дверях, а сам я, стоячи за екраном, рвучко сягнув рукою, аби за щось ухопитися, хоча й страшенно потерпав, як би те щось не вхопилося за мене.