– Ну й чорт з вами. – Я встав і перекинув свою чашку з кавою. – Сам себе загіпнотизую. Скільки там того діла. Як воно зветься – самонавіяння? "Наказую тобі: роби те й те", так?
– Ви не маєте досвіду й не знаєте, як це робиться. Сядьте, бога ради. Я допоможу вам знайти справжнього фахівця. Стривайте! – Крамлі якось дивно засміявся. – А як щодо А. А. Шренка, гіпнотизера-практика?
– О боже, – аж здригнувсь я. – Не кажіть такого навіть жартома. Він потопить мене в Шопенгауері, Ніцше, в Бертрановій "Анатомії смутку", і я вже ніколи не випливу. Це повинні зробити ви, Елмо.
– Я повинен вирядити вас додому й лягти спати.
Він лагідно підштовхнув мене до дверей.
Раптом я обернувся, повів очима навколо й засміявся.
– Слухайте, я оце тільки помітив. У вас же немає телевізора. І не збираєтесь придбати?
– Щоб дивитись у вечірніх новинах, як людей збивають машинами, ріжуть і гвалтують? Чудова розвага!
Крамлі наполіг на тому, щоб відвезти мене. По дорозі, втупивши очі вперед, у темне майбутнє, він сказав:
– Не бійтеся, синку. Більш нічого не станеться.
Крамлі помилився.
Але, звісно, минув якийсь час.
Я прокинувсь о шостій ранку, бо мені знов причулися постріли з отих тридцяти шести рушниць.
Та то був лише гуркіт руйнування, що долинав від помосту, де робітники, мов дантисти, заходилися видирати з грунту величезні зуби паль. І чого це, подумалось мені, руйнівники починають так рано? А що то за стрілянина? Мабуть, їхній регіт.
Я прийняв душ і вибіг з дому саме вчасно, щоб зустріти величезний вал туману, який сунув з боку Японії.
Попереду, на пляжі, стовбичили діди з трамвайної станції. Це я вперше побачив їх від того дня, коли ми з Крамлі приходили питатися про їхнього зниклого товариша, Вільяма Сміта.
Вони спостерігали, як гине поміст, і, дивлячись на них, я відчував, як валяться підпори в їхніх тілах. Старі стояли, мов закляклі, тільки ледь ворушили губами, так наче жували гумку чи збиралися виплюнути з рота тютюн. Та ще руки їхні ледь посіпувались, безпорадно звисаючи по боках. Я знав: вони теж знають, що як тільки не стане помосту, то вже не довго залишиться чекати й того часу, коли з гудінням приїдуть дорожні машини, заллють асфальтом трамвайні колії і хтось заб'є дошками станційний павільйон, вимівши звідти рештки квиткового конфетті. Якби я був одним із тих старих, то вже сьогодні подався б звідси ген до Арізони чи до якоїсь іншої гарної місцини. Але я не був одним із них. Я був самим собою, на півстоліття молодшим, без іржавих плям на руках, і кістки мої не потріскували щоразу, як величезні обценьки рвучко видирали ще одну палю, залишаючи в піску дірку.
Я підійшов і став між двома старими, бажаючи сказати щось значливе.
Але тільки тяжко зітхнув.
То була мова, яку вони розуміли.
Почувши моє зітхання, старі довго мовчали.
А потім кивнули головами.
– Ну ось, у добру халепу ти знов мене втягнув!
Мій голос, линучи до Мехіко, був голосом Олівера Гарді.
– Олі! – гукнула Пег голосом Стена Лорела. – Негайно лети сюди! Рятуй мене від мумій Гуанахуато!
Стен і Олі. Олі і Стен. Від самого початку ми називали себе "Нерозлучні Лорел і Гарді", бо обоє ще змалку до нестями любили цей популярний дует і завжди наслідували їхні голоси.
– Чому ти не хочеш нічим мені зарадити? – закричав я в ролі містера Гарді.
А Пег у ролі Стена Лорела забелькотіла у відповідь:
– Ой, Олі, та я… я хочу сказати… мені здається… я…
Запала тиша, і ми тільки зітхали в розпачі, в скруті, в любовній тузі, одне назустріч одному, миля за милею і долар за доларом із небагатих статків Пег.
– Ти не можеш дозволяти собі таку розкіш, Стене, – мовив я зрештою. – І від цього стає так боляче, що ніякий аспірин не поможе. Стене, любий Стенлі, бувай здоровий.
– Олівере… – хлипнула вона. – Любий Олі… до побачення…
Як я вже казав, Крамлі помилився.
Того ж таки вечора, об одній хвилині на дванадцяту, я почув, як до дверей мого помешкання під'їхав похоронний катафалк.
Я ще не спав і одразу впізнав лімузин Констанс Реттіген – з того, як він м'яко зупинився біля тротуару й тихенько вуркотав, чекаючи, поки я заворушусь.
Я встав, ні про що не питаючи в бога чи в когось іншого, й машинально, бездумно вдягся. Щось спонукало мене дістати темні штани, чорну сорочку й старий синій блейзер. Тільки китайці вбираються на похорон у біле.
З хвилину я постояв, узявшись за ручку дверей, і аж тоді мені стало духу відчинити їх і вийти. Я не поліз на заднє сидіння, а сів спереду, де Констанс незворушно дивилася перед себе, на білопінні холодні хвилі прибою, що накочувались на темний берег.
По щоках її текли сльози. Не озиваючись і словом, вона тихо зрушила машину з місця. За хвилину ми вже розмірено мчали серединою Венеційського бульвару.
Я боявся запитувати, тому що боявся почути відповідь.
Десь на півдорозі Констанс сказала:
– Я відчула щось недобре.
Ото й усе. Я зрозумів, що вона нікому не дзвонила. Просто їй було потрібно поїхати й пересвідчитись самій.
Як виявилося, коли б навіть вона подзвонила комусь, було б уже однаково запізно.
О пів на дванадцяту ми опинилися перед старим багатоквартирним будинком.
Ми сиділи в машині, і Констанс, усе ще незворушно дивлячись перед себе й не втираючи сліз, що котилися по щоках, сказала:
– О боже, я почуваю себе так, наче й сама важу сто п'ятдесят кілограмів. Не можу встати.
Та зрештою нам довелося це зробити.
Уже в будинку, на сходовій площадці, Констанс раптом упала навколішки, заплющила очі, перехрестилась і задихано промовила:
– О господи, прошу тебе, прошу, прошу – хай Фанні буде жива!
Я допоміг їй піднятися сходами далі, й сам аж заточуючись з горя.
Тільки-но ми ступили в темний коридор, як нас обдало різким протягом. Десь там, за тисячу миль від нас, у далекому кінці пітьми, хтось відчинив і зачинив надвірні двері з північного боку будинку. Пішов подихати повітрям? Чи квапився втекти? Тінню, що пірнула в тінь. За мить до нас долинув гарматний грюк дверей. Констанс аж хитнулася на підборах. Я схопив її за руку й потяг далі.
Ми йшли, і за кожним кроком навколо нас ставало все глухіше, темніше й холодніше. Я пустився бігцем, і з уст у мене вихоплювались якісь дивні звуки, якісь молитви, що мали вберегти Фанні.