– Це – той великий нічний трамвай, – пояснив я. – Я сідаю отут. Ви – позаду.
Я знову збігав до кухні й приніс Крамлі склянку віскі.
– Треба, щоб від вас тхнуло так само, як від нього.
– От за цю допомогу красно дякую. – Крамлі хильнув із склянки й заплющив очі. – Зроду не робив нічого безглуздішого.
– Мовчіть і пийте.
Він спорожнив склянку. Я сів. Тоді, про щось згадавши, підхопився й пустив один з африканських записів Крамлі – зливу в саванах. І враз по всьому будинку й навколо великого червоного трамвая залопотів дощ. Я вимкнув світло.
– Отак. Чудово.
– Закрийте рота й заплющте очі, – звелів Крамлі. – Господи, я не знаю, як це робиться!
– Цсс. Тихо, – сказав я.
– От-от, цсс. Тихо. Ну гаразд, синку. Засинайте.
Я пильно дослухався до його голосу.
– Поїхали помалу, – протягло говорив Крамлі, сидячи позад мене в трамваї тієї дощової ночі. – Все спокійно. Тихо. Помалу. Легенько. Гальмуємо на поворотах. Ідемо крізь дощ…
Він почав увіходити в ритм і, як я міг судити з його голосу, діставати втіху від цієї гри.
– Помалу. Поволі. Тихо. Вже за північ. Іде дощ, тихий дощ, – шепотів Крамлі. – Де ви, синку?
– Я сплю, – сонно озвавсь я.
– Спите і їдете. Ідете й спите, – бурмотів він. – Ви в трамваї, синку?
– В трамваї… – промимрив я. – Трамвай. Дощ. Ніч.
– Так-так. Їдьте далі. Вперед. По прямій повз Калвер-Сіті, повз кіностудії. Година пізня, в трамваї нікого, тільки ви і… ще хтось.
– Ще хтось… – прошепотів я.
– Ще хтось, він напідпитку.
– Напідпитку… – белькотав я.
– Він хитається, хитається, щось говорить, говорить, бурмоче, шепоче. Ви чуєте його, синку?
– Чую… говорить, бурмоче, шепоче… – тихо промовив я.
А трамвай їхав далі крізь ніч, крізь темну зливу, і я сидів на лаві, добропорядний пасажир, якого везли додому, сидів і спав, але все чув, чекав, погойдувався з боку в бік із заплющеними очима, похиленою головою та руками, закляклими на колінах…
– Ви чуєте його голос, синку?
– Чую…
– Відчуваєте його дух?
– Відчуваю…
– Дощ припустив дужче.
– Дощ…
– Темно?
– Темно…
– Така злива, що трамвай наче пливе під водою, а позад вас хтось хитається, просто позад вас, стогне, говорить, шепоче…
– Та-а-а-ак…
– Ви чуєте, що він каже?
– Трохи.
– Глибше, повільніше, їдете, посуваєтесь, погойдуєтесь… Чуєте його голос?
– Так.
– Що він каже?
– Він каже…
– Що він каже?
– Він…
– Глибше, спіть. Слухайте.
Я відчував на потилиці його віддих, гарячий від алкоголю.
– Ну що, що?
– Він каже…
Трамвай завищав на сталевому закруті в моїй голові. Посипались іскри. Гримнув грім.
– Ага! – закричав я. І знов: – Ага! – І ще раз: – Ага!
Я нажахано корчився на стільці, пориваючись утекти від того безумного віддиху, від палючого спиртного страхіття. І ще від чогось, про що я тоді забув. Але тепер воно знов було поруч, обвівало мені потилицю, обличчя, заходило в ніс.
Дух розкопаних могил, різниць, сирого м'яса, що надто довго лежало на сонці.
Не розплющуючи міцно склеплених повік, я почав тужитися, щоб виблювати.
– Синку! О боже, прокиньтеся, синку, синку! – заволав Крамлі, термосячи мене, ляскаючи по обличчю, тручи мені потилицю; потім опустився на одне коліно й почав шарпати за волосся, за щоки, за руки, вже й не знаючи, де вхопитися чи труснути. – Ну ж бо, синку, бога ради, ну!
– Ага! – пронизливо крикнув я знову, підхопився зі стільця й полетів у могилу з тим жаским падлом, трамвай прогуркотів наді мною, в могилу періщив дощ, а Крамлі все шарпав мене, аж поки з мого рота вихопився невтримний кислий струмінь недотравленої їжі.
Крамлі витяг мене в садок на свіже повітря, поставив на ноги, упевнився, що дихаю я нормально, а тоді пішов у будинок прибрати й невдовзі повернувся.
– Ну й ну, – сказав він, – таки спрацювало. Ми дістали більше, ніж сподівалися, так?
– Так, – кволо відповів я. – Я чув його голос. І сказав він саме те, чого я й чекав. Назву, яку я дав вашій книжці. Але тепер я почув його голос виразно і майже здогадуюся, хто він. Якщо десь його зустріну, то впізнаю напевне. Ми підступаємо до нього, Краме, підступаємо. Він уже не втече. До того ж тепер я знаю про нього й ще дещо.
– Що саме?
– Від нього тхне трупом. Тієї ночі я цього не помітив, а як і помітив, то з переляку забув. Але тепер пригадалося. Він мрець чи майже мрець. Від нього смердить, як від здохлого собаки на вулиці. Його сорочка, штани, піджак – усе ветхе й затхле. А ще сморідніше його тіло. Отож… – Я поплентав у дім і опинився за письмовим столом Крамлі. – Тепер я маю нову назву для своєї книжки.
Я почав клацати на машинці. Крамлі стояв і дивився. На папері з'являлися слова. Ми прочитали їх.
З підвітряного боку смерті.
– Оце назва, – мовив Крамлі.
І пішов вимкнути африканську зливу.
Похорон Фанні Флоріанни відбувся наступного дня пополудні. Крамлі урвав годинку від служби й одвіз мене на гарне старосвітське кладовище, що лежало на пагорбі, звідки відкривався краєвид узгір'їв Санта-Моніки. Я був здивований, побачивши під кладовищенським муром стільки машин, а ще дужче – з довгої вервечки людей, що несли квіти до свіжовикопаної могили. Там зібралося чоловік двісті, не менше, а квітів було море.
– Сили небесні! – вигукнув Крамлі. – Ви погляньте на цей натовп. Бачите, хто там стоїть? А онде позаду, то не Кінг Відор?
– Відор, авжеж. А ото Салка Фіртел. Колись він писав сценарії для Грети Гарбо. А поруч нього – містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра. Онде й Бен Гетц, що очолював лондонську філію "Метро-Голдвін-Майєр". А отам…
– Чому ви не казали мені, що ваша приятелька Фанні зналася з такими видатними людьми?
– А чому Фанні не казала про це мені? – відповів я запитанням на запитання.
"Фанні, люба Фанні, – думав я, – як це схоже на тебе – ніколи не згадати, ніколи не похвалитися, що стільки таких людей багато років піднімались і спускались сходами старого багатоквартирного будинку задля дружньої балачки, спогадів про минуле, твого співу. Боже мій, Фанні, ну чом ти не звірила мені своєї таємниці? Як приємно було б про це знати. І нікому б я не розказав".
Я розглядав обличчя над квітами. Крамлі робив те саме.
– Думаєте, він тут, синку? – тихо спитав він.
– Хто?
– Той, хто, як ви вважаєте, вкоротив віку Фанні.