Ліжко й те, що лежало на ньому, було немов намул посеред обмілілої річки. В її повільному потоці вгадувалась купа розшарпаних жалюгідних лахів і тендітний кістяк.
Вона лежала крижем, така заклякла й тиха, аж я не міг повірити, що то жива істота, а не доісторична окам'янілість, якої не торкнувся плин віків.
– Вам чого? – На невеличкому жовтому обличчі над укривалом розплющились очиці. Крихітні блискітки світла блимнули на мене.
– А де… канарки? – почув я свій голос. – Ота об'явка у вашому вікні… Де ж пташки?
– Ох! – зітхнула стара. – Милий боже…
Вона забула. Мабуть, вона вже багато років і вниз не спускалась. А я, мабуть, перший, хто піднявся сюди нагору за сотні днів.
– О-о, – прошепотіла вона, – це було так давно. Канарки… Атож, у мене водилися гарні пташки… У двадцятому році. – Потім, так само пошепки: – У тридцятому… тридцять першому… – Голос її завмер. Тут літа зупинялись.
Просто настав ще один ранок. Минав ще один день.
– І співали вони в мене, о, ще й як співали. Але ніхто не приходив купувати. Чому? Я так і не продала жодної.
Я озирнувся навколо. В кутку кімнати стояла порожня пташина клітка, ще дві виглядали із шафи.
– Ви вже пробачте, – прошепотіла стара. – Видно, я просто забула зняти з вікна ту об'явку…
Я підійшов до кліток. Мій здогад виявився слушним.
Дно першої клітки було застелене клаптем "Лос-Анджелес таймс" за жовтень 1927 року.
ХІРОХІТО СХОДИТЬ НА ТРОН
Сьогодні пополудні новий двадцятисемирічний монарх…
Я перейшов до другої клітки й поглянув на дно. На мене враз наринули спогади шкільних літ з тодішніми страхами.
БОМБАРДУВАННЯ АДДІС-АБЕБИ
Муссоліні тріумфує. Хайле Селасіє заявляє протест…
Я заплющив очі й відвернувся від того пропащого року. То ось коли тут перестало шурхотіти пір'ячко й замовк пташиний спів! Я знову став біля ліжка та висхлого тіла на ньому. І раптом почув, що говорю:
– А ви слухали колись по радіо недільну ранкову передачу "Година канарок із Скелястих гір"?..
– Там ще грав органчик і десятки канарок співали йому в лад! – підхопила стара з таким захватом, що її тіло враз молодо стрепенулось, а голова підвелася. Очі її зблискували, наче скалки скла. – "Коли весна приходить в гори"!
– І "Красуню Сью", і "Голубі небеса", – докинув я.
– Ой, які ж то були чудові пташки, правда?
– Чудові. – Мені тоді було дев'ять років, і я сушив собі голову над тим, як ті бісові птахи могли так злагоджено співати під музику. – Я колись сказав своїй мамі, що, мабуть, їм у клітки ставлять ноти.
– Ви, я бачу, чутливий хлопчик. – Голова старої знесилено впала на подушку, і вона заплющила очі. – Тепер так уже не роблять.
Та й ніколи не робили, подумав я.
– Але, – прошепотіла вона, – насправді ви ж прийшли не через канарок.
– Ні, – признався я. – Я щодо старого чоловіка, що наймає у вас кімнату…
– Він помер.
І перш ніж я встиг здобутися на слово, вона спокійно заговорила далі:
– Я від учорашнього ранку не чула, щоб він порався внизу на кухні. І ввечері було тихо, от я й здогадалася. А коли ви відчинили надвірні двері, я вже знала, що то хтось несе мені погану звістку.
– Пробачте.
– Нема за що. Я й не бачила його ніколи, окрім як на різдво. Мене доглядає одна жінка з сусіднього дому, двічі на день приходить перекласти на ліжку, приносить попоїсти. То він одійшов, еге? Ви його добре знали? А коли буде похорон? Отам на комоді п'ятдесят центів. Купіть йому від мене букетик квітів.
Ніяких грошей на комоді не було. Не було й самого комода. Та я вдав, ніби він є, і поклав до кишені уявні п'ятдесят центів.
– Ви приходьте через півроку, – прошепотіла стара. – На той час я одужаю. І знову триматиму канарок на продаж, і… Ви весь час дивитесь на двері. Вам треба йти?
– Так, мем, – винувато відповів я. – І ще я хотів сказати… надвірні двері у вас не замкнені.
– Е, та що тут кому взяти в такої старої руїни, як я? – Вона востаннє підвела голову. Очі її зблиснули. На обличчі відбився біль, що точив її десь усередині й тепер вихопився назовні. – Ніхто вже ніколи не зайде в цей дім і не підніметься цими сходами! – вигукнула вона.
Голос її затих, мов радіохвиля з-за гір. Вона приплющила повіки, помалу згасаючи.
О боже, подумав я, вона таки хоче, щоб хтось прийшов до неї і зробив їй цю страхітливу послугу!
Ні, тільки не я!
Очі старої широко розплющились. Невже я сказав це вголос?
– Ні, – мовила вона, пильно заглядаючи мені в обличчя. – Ви не він.
– Хто "він"?
– Той, що стоїть у мене за дверима. Щоночі. – Вона зітхнула. – Але ніколи не заходить до кімнати. Чому він не заходить?
І нараз спинилася, наче годинник. Вона ще дихала, але видимо чекала, щоб я пішов.
Я озирнувся через плече.
Вітер здійняв у дверях куряву, і мені здалося, ніби там якась тінь, ніби хтось стоїть і жде. Оте щось чи хтось, що приходить щоночі й чигає в коридорі.
Я рушив до виходу.
– До побачення.
Ані звуку.
Мені слід би залишитися з нею, разом пити чай, снідати, обідати. Та хіба допоможеш усім, хто цього потребує, по всіх усюдах і в усі часи?
Я почекав біля дверей.
До побачення.
Чи то вона простогнала ці слова у своєму старечому сні? Я знав лише те, що її подих виштовхнув мене з кімнати.
Спускаючись униз, я згадав, що так і не спитав ім'я старого, який потонув у лев'ячій клітці, маючи в кишенях по жмені незужитого на жодному святі конфетті з трамвайних квитків.
Я знайшов його помешкання. Але це нічого мені не дало.
Його імені там не буде, так само як немає його самого.
Усе добре при своєму початку. Але так рідко в історії людей, чи малих містечок, чи великих міст і кінець буває добрий.
З часом усе помалу занепадає. Запливає жиром. Розлазиться. Розпадається зв'язок часів. Скисає молоко. Серед нічної мряки дроти на високих стовпах приносять погані вісті. Вода в каналі береться брудним шумовинням. Кресало не викрешує вогню. Жінки більш не гріють.
Зненацька кінчається літо.
Глибоко в кістки заповзає зима.
Отоді настає час стіни.
Йдеться про стіну в убогій кімнатчині, яку щораз стрясають, проїжджаючи мимо, важкі трамвайні вагони, і ти стенаєшся, наче в нічному кошмарі, на своєму холодному залізному ліжку в напівпідвалі аж ніяк не королівського будинку, де давно вже немає канарок і з-над вхідних дверей повідпадали цифри номера, а перекручена табличка з назвою вулиці на розі показує не на північ, а на схід, так що коли б хтось надумав тебе розшукувати, то пішов би без вороття в зовсім інший бік.