Він не випливав.
"Верніться!" – хотів крикнути я.
Та раптом злякався, що він справді повернеться.
– Шренк… – шепотів я. – Шренк… – Потім перехилився через поруччя містка, вдивляючись у зеленкувате шумовиння й пузирчасту припливну хвилю. – Я ж знаю, ви там.
То не міг бути кінець. Усе сталося надто просто. Шренк зачаївся десь у пітьмі, може, під містком, припавши до землі, мов величезна темна жаба, позеленілий на лиці, і, ледь чутно дихаючи, вичікував. Я прислухався. Ніде ані капне. Ані хлюпне. Ані шелесне.
– Шренк… – прошепотів я.
"Шренк…" – озвалося луною між палями містка.
Неначе на мій поклик, десь далеко на узбережжі підвели голови велетенські нафтові чудиська, потім знов опустили в лад довгому похоронному рокотанню хвилі на піску.
"Не чекай, – учувся мені Шренків шепіт. – Тут унизу так хороше. Нарешті спокій. Мабуть, я тут і залишусь".
"Брешеш, – подумав я. – Ти вискочиш звідти, коли я найменше цього чекатиму".
Місток рипнув. Я рвучко обернувся.
Ніде нічого. Тільки туман над безлюдним бульваром.
Біжи, подумав я. Біжи до телефону. Дзвони Крамлі. Чому його досі немає? Біжи… Та ні. Якщо я побіжу звідси, Шренк може вискочити й утекти. Доведеться чекати.
Вдалині, за дві милі від мене, прогуркотів великий червоний трамвай, сигналячи й ревучи, мов оте жаске чудисько з мого сну, так наче гнав, щоб забрати в мене літа, життя, майбутнє й завезти до чорної смоляної ями в кінці колії.
Я знайшов камінця й кинув у воду.
Шренк…
Камінець булькнув і потонув. Знову тиша.
Він таки втік од мене. А я ж хотів відплатити йому за Фанні.
Є ще Пег, подумав я. Подзвони їй.
Ні, їй теж доведеться почекати.
Серце в мене билося так лунко, аж я боявся, що ось-ось сколихнеться внизу темна вода і з неї вирине смерть. Боявся, щоб від самого мого подиху не завалилися нафтові вишки. Я заплющив очі й, зробивши над собою зусилля, притишив биття серця і дихання.
"Шренк, – покликав я подумки, – виходь. Тут Фанні, вона чекає. І жінка з канарками чекає. І старий із павільйону на трамвайній станції тут, поруч мене. Тут і Джіммі, прийшов по свої зуби. І П'єтро хоче забрати назад своїх звірят. Я ж знаю, що ти там. Виходь. Я тут, чекаю разом з усіма".
Шренк!
Який же я був дурень!
Цього разу він, мабуть, таки почув.
І прийшов мене схопити.
Він вилетів з чорної води, як гарматне ядро, що відскочило від трампліна. Зметнувся вгору по неймовірній траєкторії.
Ах ти ж клятий дурень, подумав я. Навіщо ти кликав його? Навіщо чекав?
Тепер він був зо три метри заввишки, справжній дракон, що, мов на дріжджах, виріс із карлика, Грендел,[41] який колись був жокеєм.
Він зметнувся, наче фурія, і, розчепіривши пазурі, схопив мене, як повітряну кульку, налиту гарячою водою, – із скрипом, виском і скреготом. Він уже давно забув про своє каяття та добрі наміри, про власний міфічний образ і тверде правило вбивати без насильства.
– Шренк! – закричав я, немов доконче мав його назвати.
То було щось ніби моторошне сповільнене кіно; за кожним кадром стрічка спинялась, і я розглядав Шренка по окремих деталях: як він дивовижно вигнувся дугою і зріс до велетенських розмірів; як хижо зблискували його очі й судомився в зненависті рот; як його руки люто вчепилися мені в піджак, у сорочку, в горлянку і стислись, мов залізні лещата; як кривавились його уста, вимовляючи моє ім'я. А чорна, неначе смола, вода чекала. О боже, тільки не туди! А лев'ячі клітки з відчиненими дверцями чекали.
– Ні!
Сповільнене кіно урвалось. Далі було стрімке падіння.
Немов висаджені вибухом Шренкової люті, ми полетіли вниз, гучно втягуючи в себе повітря.
Ми шубовснули, як дві бетонні статуї, і одразу ж поринули у воду, зчепившись, наче двоє закоханих у нестямному нападі пристрасті, і кожен навалювався на другого, щоб не дати йому виплисти, а самому вибратись по ньому, як по драбині, до повітря та світла.
Коли ми летіли вниз, мені причулося, ніби Шренк жалісно канючив: "Ну лізь же туди, лізь туди, лізь! – Немов хлопчисько в якійсь жорстокій грі без правил, де я поводився не так. – Лізь же!"
Тепер, під водою, ми зникли з очей. Обхопивши один одного за шию, ми вертілися, мов два крокодили. Якби хто поглянув згори, він міг би подумати, що то відчайдушно борсаються, пожираючи одна одну, хижі піраньї, або шалено колотиться в райдужній нафтово-смолистій воді розхитаний гребний гвинт.
Та й серед тієї потопельної тьми перед очима в мене знов зажеврів манюсінький, як вістря голки, промінчик надії.
Чи це його перше справжнє вбивство, подумалось мені, чи він уже мав на те час? Але ж моя плоть жива, і я так легко не піддамся. Я боюся темряви дужче, ніж він боїться життя. Він напевне це знає. Я маю здолати його.
Це ще треба довести.
Ми борсалися й бились об щось тверде, так що за кожним разом у мене з легенів вихоплювалося повітря. Об лев'ячу клітку. Шренк заштовхував, заганяв мене у відчинені дверці. Я щосили відбивався. Ми сколочували й спінювали воду, і серед тієї білястої водоверті мене раптом пронизала жахлива думка.
О господи, я ж уже там! У клітці. Все закінчується тим, з чого й почалося! На світанку Крамлі приїде й побачить… мене! Я махатиму йому рукою з-за грат. О боже…
В легенях у мене наче вогонь буяв. Я крутнувся, намагаючись вирватись із Шренкових рук. Хотів з останнім подихом крикнути щось страшне йому в обличчя. Хотів…
Аж раптом усе скінчилось.
Шренк послабив свої обійми.
Що сталося? Що? Що?
Він майже пустив мене.
Я схопив його, щоб відштовхнути, але то було однаково, що схопити ляльку, яка втратила здатність ворушити руками. Однаково що тримати мерця, який вискочив з домовини й тепер хоче повернутися назад.
Він здався, подумав я. Розважив усе і здався. Він знає, що має стати останньою жертвою. Знає, що не зможе вбити мене, бо це було б проти його правила.
Він справді так розважив, і я, тримаючи його, побачив примарну білу пляму його обличчя та безпорадний порух плечей, який сказав мені, що я нарешті вільний і можу виплисти в навколишню ніч, до повітря й життя. Я бачив у темній воді його очі, що скорилися жахові, і ось він розтулив рота, роздув ніздрі й випустив із себе моторошні світні бульбашки. А потім глибоко вдихнув чорну воду й поринув глибше – пропаща людина, що прагнула пропасти остаточно.