Я залишив цю безживну ганчір'яну ляльку в клітці, наосліп метнувся до дверець і порвавсь угору, палко благаючи бога дати мені вічне життя, дати віднайти туман, віднайти Пег, хоч де б вона була в цьому жахливому проклятому світі.
Я виринув у мряку, що вже перейшла в дощ. Тільки-но я вистромив з води голову, як з уст у мене вихопився голосний крик полегкості й жалю. Моїми устами волали душі всіх загиблих за цей місяць людей, які зовсім не хотіли гинути. До горла підступила нудота, мене вивернуло, і я мало не поринув знов, але сяк-так дістався до берега, виліз із води й сів біля містка чекати.
Я почув, як десь у навколишньому світі зупинилася машина, грюкнули дверцята і хтось побіг. Із-за пелени дощу простяглася довга рука, і великі пальці стисли моє плече. Переді мною наближеним планом виникло обличчя Крамлі, схоже на жабу за склом. Він мав вигляд охопленого жахом батька, що нахиляється над своїм утопленим сином.
– З вами нічого, ви цілі, нічого?
Я, все ще відсапуючись, кивнув головою.
За ним підійшов Генрі, винюхуючи серед дощу небезпечні запахи, але не чуючи їх.
– З ним усе гаразд? – спитав Генрі.
– Живий, – мовив я, і так воно й було. – О боже, живий.
– А де Гниляк? Я повинен угріти його раз за Фанні.
– Я вже угрів його, Генрі, – сказав я.
І кивнув головою вниз, на лев'ячу клітку, де за гратами колихався, наче бліде желе, новий привид.
– Крамлі, – сказав я, – у нього повна хатина речових доказів.
– Перевірю.
– Де це ви в біса так довго були? – поцікавився я.
– Той проклятущий водій таксі сліпіший за мене. – Генрі намацав ногою бордюр каналу й сів обіч мене. Крамлі сидів з другого боку, і наші ноги звисали, мало не торкаючись темної води. – Ніяк не міг знайти поліційного відділка. Де він там, той бевзь? Треба б і його угріти.
Я хрипко засміявся. З ніздрів у мене потекла вода.
Крамлі нахилився ближче й оглянув мене.
– У вас ніде нічого не ушкоджено?
Ушкоджено там, де ніхто ніколи не побачить, подумав я. Може, років через десять, якось уночі, воно й дасться взнаки. Сподіваюся, Пег стерпить, як я закричу раз чи два, – хоча б задля того, щоб мати змогу по-материнському втішити мене.
Ось зараз піду до телефону й подзвоню їй. "Пег, – скажу я, – виходь за мене заміж. Сьогодні ж повертайся, негайно. Разом перебиватимемося з хліба на воду, але ж, боже мій, ми житимем! Виходь за мене нарешті, Пег, і захисти мене від самотності".
І вона скаже "так" і повернеться.
– Ніде нічого, – відповів я Крамлі.
– Це добре, – сказав Крамлі, – а то хто ж би в біса прочитав мій роман, як не ви?
Я засміявся схожим на гавкіт сміхом.
– Ви вже вибачайте. – Крамлі похилив голову, засоромившись власної відвертості.
– Та якого біса… – Я схопив його руку й поклав собі на потилицю, показуючи, де мені потерти. – Я ж люблю вас, Краме. І вас, Генрі.
– От чорт… – лагідно мовив Крамлі.
– Хай благословить вас господь, синку, – сказав сліпий.
Над'їхала ще одна машина. Дощ уже вщухав.
Генрі глибоко втягнув повітря.
– Цей лімузин мені знайомий.
– Боже милий, – сказала Констанс Реттіген, вистромившись із віконця. – Яке видовище! Чемпіон світу серед марсіян. Найвидатніший у світі сліпий. І незаконнонароджений син Шерлока Холмса.
Ми хто як відповіли їй, надто стомлені, щоб підтримувати розмову.
Констанс вийшла з машини й стала позад мене, дивлячись на воду.
– Все кінчено? То він?
Ми всі кивнули головами, мов глядачі в якомусь опівнічному театрі, не в змозі відвести очі від темної води каналу, лев'ячої клітки й блідої примари, що колихалась і немов помахувала рукою з-за грат.
– Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?
Крамлі кивнув головою.
Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.
– Шампанське спершу, пиво потім? – спитав я.
– До побачення в моїх джунглях, – відповів Крамлі.
– Генрі, – мовила Констанс, – поїдете з нами?
– Хай би ви й не хотіли, а поїду, – сказав Генрі.
Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик хатину, де чекали Шпенглер, Чінгісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знов сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.
Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі – вже старший, дев'ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп'янілий від кохання.
І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.
А коли ми заїхали на піщанистий задвірок Констанс, я відчув просту радість сьогодення і найбільше щастя – жити.
Лімузин поставили на місце, і ми з Констанс чекали тільки на Генрі, коли це сліпий величним помахом звів руку.
– Відступіть убік, а то віддавлю ноги.
Ми відступили.
– Дайте сліпий чоловік покаже вам дорогу.
І він рушив уперед.
Ми залюбки пішли за ним.
Примітки
1
Митрофанов Володимир Іванович (нар. 1929 р.) – перекладач, член Спілки письменників СРСР. З 1959 р. в його перекладах опубліковано понад 30 книжок зарубіжних письменників, зокрема Марка Твена, Е.Хемінгуея, Е.Колдуелла, А.Бессі, Т.Капоте, Р.П.Уоррена, Р.Бредбері, Н.Льюїса, П.Абрагамса, Б.Брехта, Г.Бічер-Стоу, Т.Майн Ріда, Дж.Баррі та ін. З 1978 р. працює в редакції журналу "Всесвіт" завідуючим відділом літератури капіталістичних країн.
2
"Метро-Голдвін-Майєр" – одна з найбільших голлівудських кінокомпаній.
3
Персонаж роману Германа Мелвілла "Мобі Дік".