— Як хочеш, — Дуліб скористався з того, що Войтишич завмер на півдорозі, прислухаючись до їхніх перемовлянь з Іваницею. — Силувати тебе не можу, та и навіщо. Такого між нами не було. Сказав тобі, а ти знай
— Мені й тут добре, — сказав Іваниця голосом ніби й зовсім чужим.
— Тоді розстанемося.
— Приїдеш — тут буду. Хоч би й коло Оляндри.
— Остогидли ви всі, — ліниво промовила Оляндра, злукавлено позираючи на Дуліба.
— Тоді піду, — сказав лікар. — Сколотив вас намарне. Моя провина.
— Та яка провина, лікарю дорогий! — аж тепер посунув на нього з своїми обіймами Войтишич. — Сідай з нами, та поп'ємо трохи, та…
— Як же міг би лікувати людей, сам обжираючись та обпиваючись серед ночі й тим укорочуючи власне життя? — посміхнувся Дуліб і рішуче повернувся до дверей.
Войтишич упіймав обіймами своїми пустоту, але гукнув навздогін лікареві з навмисною розвеселеністю:
— Та будь воно прокляте все життя, коли чоловікові й випити не дають!
Удома Дуліб побачив свій пергамент, присів, записав швидко: "Ніколи не слід недооцінювати здатності Войтишичевої розправлятися з іншими й виходити цілим самому. Він твердо дотримується істини злочинної, та, на жаль, досить живучої: безпечний лиш той, хто має силу створити небезпеку для інших. Князь Юрій мав би пам'ятати".
А Силька, який поїдав князівський харч лиш за те, що мав би простежувати кожен порух і кожне слово князя Андрія, а іноді й самого Долгорукого, не заніс того вечора до своїх пергаментів жодного слова. І не тому, що розчулився від зустрічі з рідним містом, або напився на учті у великого князя, або (ще б цього бракувало!) побився з яким-небудь відчайдухом. Пояснювалося все простіше: Сильку знайдено в князівському палаці, в найдальшому, але й найзатишнішому закапелку…
Княжий літописець викублювався, смакуючи заздалегідь, як змалює він цілий сьогоднішній день, від досвітку аж до самої ночі, нічого не поминаючи увагою, стосуючи слів добірних, виразних і шанобливо-піднесених; опише належним чином усі приготування до вступу великого князя у найсвятіший руський город, покаже силу суздальську, чесноту князя Андрія, розсваволені веселощі киян, грання дзвонів київських; не помине ні великого, ні дрібного, примусить подивуватися прийдешнього читця меткістю свого ока, вправністю й твердістю руки, незміримою широчінню розуму.
Тим часом до палацу пробивався якийсь чоловік. Ішов просто на сторожу, на виставлені супроти нього списи й занесені над ним мечі.
— Приберіть залізяччя! — сказав сторожі князівській.
— Ось пронижемо тебе наскрізь, знатимеш! — погрозилися воїни, хоч, правду кажучи, не дуже й квапилися здійснити свою обіцянку, бо що там удіє один беззбройний чоловік, коли їх тут цілий десяток.
— Знайшли кого лякати! — не відступався той. — У мене залізо й у голові, і в утробі, та й у крові теж залізо. Весь залізний, а ти мене лякаєш!
— То хто ж ти? Може, біс київський?
— Залізороб. Звуся Кричком. А тут десь мій син.
— Може, й твій, та не з нами.
— Десь коло князів треться. З писалом та пергаментом. Звався колись Михликом, тепер і не відаю, як зветься.
– Є там один хитроокий.
— Забув, які в нього очі. Малим забрано від мене, тепер хотів побачити. Син же!
Один з дружинників згодився піти пошукати Сильку. Знайшов і зіпсував тому всі заміри.
— Батько там твій, — сказав дружинник. Силька здивувався незмірно й обурився водночас:
— Піди спитай, чого йому треба.
— Хоче тебе.
— Він хоче, так не я.
— Той чоловік переколошкає всіх князів. Чия вина буде?
Силька, кленучи все на світі, мав одягатися, чіпляти до пояса ножа, на груди — ланцюга золотого, дарованого йому князем Андрієм. Вже коли доводиться зустрітися з чоловіком, який колись вважався твоїм батьком, то треба справити на нього належне враження.
Вийшов з-поза сторожі, опинився віч-на-віч з худорлявим, чужим у темряві чоловіком, той теж приглядався до Сильки, як до чужого, спитав непевно:
— Михлику? Ти?
— Сильвестр, — сказав ламаним баском Силька. — Княжий літописець прибічний.
— Ну, виходить, ти. Сказано. А я — Кричко, твій батько. Чи забув? Забрали колись тебе монахи. Ігумен Ананія. Клятий чоловік, хоч і коло Бога ходить. Ти ж Михлик! Мати твоя вмерла, мабуть, і не пам'ятаєш. Та й мене вже забув?
— Сильвестр я, — сказав знову Силька, метаючись очима сюди й туди і не знаходячи ніде порятунку. Що, коли цей чужий чоловік розкричиться отут, на Ярославовім дворі, й забере його назад, до себе, до свого заліза, до диму й кіптяви, до голоду й холоду, до холодних почайнинських розливів щорічних, до вітрів і завалистих снігів?
— Михлик був та й нема. Ти ж сам оддав Михлика монахам, тепер хочеш віднайти його.
— Не віддав — забрали силоміць, звабили тебе, бо ти був малий, дурний ще… А від них назад нічого не забереш…
— Тепер я в князя. Чи гадаєш — од князя можна щось відібрати? Князь — це…
— Знаю, — перепинив його Кричко, — відаю, що таке князь і яке воно щось… У Києві вельми добре видно князів. Прибігають сюди, втікають звідси, вмирають смертю своєю або й насильницькою — все в Києві, і все нам видко… Справжні кияни сидять на місці.
— Що ж ти висидів? — насмішкувато поспитав Силька.
— Доменицю нову ставлю. Велика вода була повесні, змило мені все, нині ставлю нову доменицю, хижу нову, все нове. Чоловік повинен сидіти на властивому місці, а довкола нього має бути все нове. Як листя на деревах щовесни.
— Вже знаю це нове. Заливає тебе щоразу Почайна, рятуєшся в самій сорочці, ходиш голодний і босий, просиш шматок хліба…
— Дають, бо вірять…
— Чи то життя? Вовки лиш так никають у пущах та полях… Чоловік повинен жити в спокої й лагоді…
— Як ти?
— Хоча б. Мене князі люблять. Дурні заздрять і бояться. А я…
— А ти! — перекривив його Кричко. — Не збагну, звідки в тебе ота круглоголовість і круглоокість. Наче й не син ти мені. В матері твоєї не було того, в мене теж нема, і в дідів та бабів не постеріг. Хіба якісь пращури… Ось твоя лагідь: стоїш серед ночі там, де коні князівські та воєводські, а припросити батька свого…
— Не велено сторонніх пускати до палацу, — швидко похопився Силька.
– І не пішов би. Бо й чого? Побачити твою лагідь? Не звик. Та й не треба. Тебе ж хоч одразу можу повести та показати тобі, як закладаю нову доменицю…