— Згода, князю.
— Та буває, однак, що навіть у найлихіші часи чудо спускається на землю в поміч людському безсиллю.
І чудо те — жінка. Може, не хочеш цього збагнути, хоч мав би, бо ти ж не тільки чоловік, а ще й лікар, знаєш гаразд людську природу.
— Знаю, князю, чудо найвище. Зветься воно: любов.
— То не для князів. Одружуємося з міркувань державних, все підкоряється державі, доводиться забувати про своє людське, коли ж нагадує воно само, тоді може довести й до шалу. Забуваєш про справедливість, про святощі. Борешся з собою, але не завжди дається перемога. Однак, вважаю, свідомі вчинки від цього страждати не повинні. Та менше про це. Обіцяв показувати тобі, а не розказувати. Шкодую, коли показали не те, що бажалося.
— Я тобі не суддя, — сказав Дуліб. — І не праведник, за якого мене вважаєш від першого дня знайомства.
— Але жорстокий, як усі праведники.
Знову їхали цілий день без перепочинку, бралися у верхоріччя волзьких допливів, віддалялися від звичних шляхів, які починалися від Суздаля або Ростова, перехрещувалися в недавно закладеній Юрієм Москві, вели на південь до Чернігова та Києва.
Колись ще Мономах уперше проїхав з Києва в Ростов найкоротшою дорогою крізь вятичів. Тоді він пройшов повз селище боярина Степана Кучки коло впадіння річки Неглинної в Москву. Долгорукий повторював кількаразово батьків шлях, і щоразу на путі ставала річка Москва, і все сходилося коло Куччиного селища, так ніби боярин навмисне захопив це стародавнє поселення, де схрещувалися всі дороги заліського краю. Верхньою притокою Істрою Москва близько підходила до Лами, притоки Шоші, яка впадає в Волгу. Так Дамським волоком, знаним новгородськими купцями з давніх-давен, Москва поєднувала верхоріччя Волги з середньою Окою. З другого боку селище Куччине стояло на зламі ріки, при її повороті на південний схід, де вона притокою Яузою майже впритул підходила до Клязьми, по якій ішов через Москву поперечний шлях з заходу, аж від Смоленська, на схід, до самих булгар. Від Москви йшла, пролягаючи Куччиним полем, велика дорога на Володимир і Суздаль, або ж по Яузі й через рогозькі поля на Клязьмі теж до цих городів, які Долгорукий розбудовував і зміцнював на противагу боярському Ростову, що ніяк не міг забути про своє первородство. Власне, на Ростов і Переяславль-Заліський дорога з київського й чернігівського півдня також пролягала через Москву, йдучи від Лопасні.
Та всі ті шляхи зосталися десь позаду, князь Юрій скеровував свій похід далі від звичних напрямків пересувань, в обхід тих великих селищ, які виникли на кінцях коротких переволок з одної притоки межиріччя до іншої, він заповзявся пробитися в найдальші нетрі лісового краю, вони їхали день крізь день, їхали місячними ночами, ночували в селах то княжих, то боярських, іноді й коло вогнищ у лісі, бо не зустрічали людських осель, здавалося, що земля ця спервовіку лежить у недоторканості, а коли й заносила сюди доля чоловіка, то щезав він безслідно, не полишивши по собі ніякого сліду, хіба що тільки потемнілі копички сіна на колишніх луках коло річок, але не близькістю людською віяло від копичок, а задавненим сумом і холодною безнадією, бо ніколи не знаєш, хто косить оте сіно, хто складає в копиці, не знаєш і не вгадаєш, і копиці стоять вічно, мовби поставлені духами, в пустельних снігових долинах, серед безлюддя, під холодним зимовим місяцем, і тільки коні, мабуть, знають таємницю цих причаєних копиць, як відкривається їм ріст трави влітку і мова плинучої води, яка завжди тече світ за очі, а куди й чого — хто ж то відає? Може, не відають навіть коні?
В плутливих мандрах своїх напоткнулися вони на незвичайне селище. Власне, й не одне, а троє селищ, поєднаних трьома дорогами — нижньою, середньою і верхньою, що відповідно вели до розташованих на різних рівнях понад рікою поселень, сходячись у долині, заставленій такими самими копицями злежалого сіна, як траплялися в отих примарливих підмісячних долах, де не знати було навіть людського духу.
Долгорукий, вважаючи селище мерянським, послав наперед гінців для розпитування, однак вони повернулися із звісткою, що село руське, але нічиє.
— Як то нічиє? — здивувався Юрій.
— Нічиє, вацьо, — розвів руками княжий розтоптувач чобіт, який теж їздив на розглядини, бо намагався випередити свого князя скрізь, щоб застерегти від ймовірної небезпеки а чи від неприємності.
— А люди там є?
— Є.
— Тоді хай підвойські скачуть наперед і скликають люд.
Сам князь тим часом повів своїх людей на рівноділ коло нижнього селища, сподіваючись, що люд вийде йому назустріч.
Однак марно гасали підвойські, гучно покрикуючи коло міцних зачинених воріт, щоб люд виходив на повітання великого князя. Нижнє селище мовби вимерло, і коли б не дим, що стелився від дворів, сягаючи рівнодолів, де купчилися чужі вершники, то можна було б мати ці оселі за втечища безтілесних лісових духів, отих самих, що розставляли сіно по далеких річкових долинах.
— Негоже князеві стояти внизу, мов жебракові, — гнівно вигукнув князь Андрій. — їдемо до верхнього селища! Не знати, яке тут плем'я мешкає, та видно, що взяли вони норов свій од давніх племен: слухаються лиш тих, хто над ними, що у селитьбі верхній.
І похід гучно-бучно проскакав через нижнє і середнє селище і звивистою дорогою пройшов на самий верх; але й тут панувала пустка, хоч як ревли княжі підвойські, помагаючи собі дуттям у великі роги й тоненькі верескливі дудочки-самбуки, на які завжди охоче відгукується жіноцтво, котре, коли й не наважується поткнутися за двір само, то принаймні випихає чоловіків, щоб ті довідалися, що воно там і як, а вже тоді дали знати і своїм повелителькам.
Нарешті зчинився на одній з вулиць рух, кілька чоловіків, зібраних у щільний гурт, поволі просувалося назустріч князям, ішли піші, без коней, ніхто й не мав тут коней, а може, не хотіли показувати. Долгорукий, кинувши повід свого коня стременному, теж спішився, виступив наперед, до нього приєднався князь Андрій. Дуліб і собі став за князями в несвідомому прагненні якось урівноважити ці дві неоднакової сили й значення людські купи, бо за одною не було нічого, крім причаєних, безборонних, власне, осель, а за другою стояла залізна забіяцька сила, яка могла б розметати й розшматувати все довкола на одне покивування княжого пальця.