"Ні... Я сам",— признався Демид і опустив вузлик.
"Не треба нам вечері. Дядько випростався. — У нас є що вечеряти.— Попорпався в кишені (там шелестіло) і вклав Демидові в руку новенький лопотючий папірець-грошину.— На. І як треба буде матері грошей чи ще чогось, хай прийде і скаже, дам. А попівщину не смій мені розносити, бо в сільраду викличу і вчительші скажу. Не подивлюся, що родич".— І пішов на ґанок, клацнув засовом.
Демид не поніс вечерю і до хрещеної, а побіг додому, роздягся швиденько і вже з печі сказав бабі й матері, що злякався собак.
"Казала ж тобі: не йди. Не послухав",— дорікнула мати.
"Кортить же,— заступилася баба.— Ломаку треба було взять, одмахався б. Ми було... " — І вона почала розказувати, як було колись.
А Демид сидів під комином, тулився спиною до найтеплішої місцини і тихо плакав-сичав від огиди до самого себе. "Казали
батько..." Немає ж батька! Як би ж вони казали, як їх нема!.. Отже ж невдоба! "
"Чого ти там? Чи, може, ще й покусали?" — спитала мати.
Демид заплакав уголос, висунув голову з печі і закричав на бабу, що тихо, згорблено хрестилася до старого рушника в кутку:
"Чого ви направили мене казати отако: "Казали батько й мати"?! Тата ж немає! "
Баба перестала хреститися, згорбилася ще дужче й мовчала. Потім озвалася винувато:
"Це ж примовка, онучку, така... Я її такою затямила ще змалку. Звиняй дурній своїй бабі..." — І теж заплакала...
Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь не вщерть і випив.
— Оце по-геройскому,— похвалила Киля.— А то цідиш ковточками, наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси ж тепер, пригніти її кляту.
Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонився тітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідності люди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вже давно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стіни попід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висіли темно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів'ячі гнізда, стеля по обидва боки від сволока провисла, а на підлозі з широкої, колись дзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, за дядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил і на ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.
"Так чого б я, дитино, в тебе просила?" — долинув голос тітки.
"То скажете, дядино",— відказав, не обертаючись.
"Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своєму рідненькому зробив".
Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці, вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі, дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські... дивився на дядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хоч ніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в Демида картуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту, дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядька з тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько, очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цебе, а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.
І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синій патефон і співав на всю вулицю: "Ой ты радость молодая, невозможная". Така пісня. Дивився на підлогу, зроблену із дошки широкої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і через вінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі ті літери означали не дядини прізвище, ім'я та по батькові, а чиїсь чужі. "То що ж ви хотіли, дядино?"
"Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробив дядькові хрест на могилу".
Демид знову довго мовчав, тоді сказав:
"То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не вірив?.. "
"Та то ж, Демидику, було тоді, коли ми були молоді, а зараз і він уже старенький там лежить, і я уже десь... Учора вуж ліз через поріг, то покликала Данила, щоб заколов, то ж уже знак прийшов, що годі вже, тітко, жить. Так що, зробиш?"
Демид долив із пляшки, випив поволі і дививсь на рушники: отой рушник — пригірщ пшона, отой рушник — мисочка кукурудзи, отой рушник — сухарик, а он отой рушник — втішливе слово тітчине, а за тим словом стояло в очах лисичих два хвостики: виль-виль, виль-виль.
"Ну, якщо так хочете, то зроблю, чого ж".
"Я б тебе так просила. Тож, коли молоді були, то... молоде, звісно, дурне, а тепер хотілося б лягти біля хазяїна, і щоб хрести, бо скрізь же хрести стоять, а ми хіба не такі?"
Демид слухав її і думав:
"Ні, не такі. Авжеж люди, господи милостивий, тут обкрадали і туди хочуть піти і там обкрасти". "Добре, тітко, зроблю хрест".
І пішов п'яненький уже, пішов вуличкою, зустрів сусіда свого Головню Петра і каже:
"От тітка вамовила-заказала хрест на дядька, то оце думаю, з чого його зробить?" Петро засміявся та й каже:
"Гм... і що, гм, зробиш?"
П'яний був.
"Зроблю",— сказав Демид і пішов додому.
Потім він ходив лісом, а ліс він знав, і шукав грушу, дику грушу, і знайшов, бо він знав усі груші в лісі. Знайшов усохлу грушу, постукав її обушком попід прикорнем — глухо гуде, тут згнило всередині, стукнув вище — нічого, дзвенить, значить, серцевина жива. Спиляв її, привіз кіньми колгоспними, сказавши, що піде на реманент. А верхівку до себе привіз, обпилював, обтісував, обстругував, а коли груша показала своє тіло і свої жили сині і червоні, він тоді побачив, що з неї хреста на дядька не вийде, та він і ждав цього, що не вийде.
Робив хрест місяців зо два, та все згадував, та все згадував. Згадував духовий оркестр, який ішов у білих костюмах чогось і в пилюзі, згадував стахановку, яка приїхала з Москви, і всі її трошки боялись, хоч вона жила з ним по сусідству, згадував, як ішов на фронт, згадував, як у дядька грав патефон, згадував материні розповіді про рушники, згадував бабині прокльони і робив хрест. А зробивши, поклав його на візок і вночі повіз на кладовище. Сам віз. Як віл-бовкун. Віз і радів, що ніхто його не бачить, бо вже ж Петро розказав, що він дядькові ставить хрест. Привіз на кладовище, на бугрі там ще горбки виднілися проти місяця, а тут, внизу, трава росла та акації опадали цвітом: пожовк він, рано впав, сонце спекло і бджоли не напаслися.