— Цілком справедливо, — підтримав Смок, — за зіпсовані яйця ми повернемо гроші. Ну, по руках? Плати гроші — і яйця твої.
— Ти зможеш продати їх по двадцять і заробиш удвоє більше, — пораяв Малий.
Скажений сумно похитав головою і поклав собі бобів.
— Це надто дорого, Малий. Мені не треба так багато. Я дам вам по десять доларів, але за два десятки.
— Всі або нічого, — відрубав Смок.
— Слухайте, хлопці, — одверто признався Скажений. — Ви знаєте, що я та міс Ерол були заручені. Але вона кинула мене. Ви це теж знаєте. Всі це знають. І я… для неї хочу купити яєць.
— Еге, — посміхнувся Малий. — Тепер зрозуміло, чому ти хотів мати їх у шкаралупі. Але цього я від тебе ніколи не сподівався.
— Чого не сподівався?
— Це просто підлість, от що! — вигукнув Малий розгнівано. — Я б не дивувався, якби хто почастував тебе олив'явим горохом. Бо ти таки вартий цього.
Скажений ладен був уже вибухнути гнівом, як завжди у таких випадках. Він так стиснув кулак, що погнув виделку, і в блакитних очах у нього загорілися люті вогники.
— Слухай, Малий, що ти хочеш цим сказати? Коли ти вважаєш, що у мене щось погане на думці…
— Я кажу те, що я думаю, — відповів Малий. — Це паскудство так робити! Невже ти збираєшся ними шпурляти?
— Чим шпурляти?
— Та яйцями ж, сливами, кулями… Але ти помиляєшся, Скажений. Ніхто в театрі не допустить цього. Того, що вона актриса, зовсім не досить, щоб прилюдно закидати її яйцями.
Здавалося, що Скажений от-от лусне. Але він випив гарячої кави і поволі опанував себе.
— Ти помиляєшся, Малий, — повагом та стримано сказав він. — Я не збираюсь закидати її яйцями. Я хочу дати їй ці яйця на тарілці! Вона їх дуже полюбляє.
— Я знав, то цього не може бути! — зрадів Малий. — Бо ти ж нездатний на таке паскудство.
— От і гаразд, — заспокоївся Скажений. — Але повернемося до справи. Тепер ви знаєте, нащо мені потрібні яйця.
— Даєш дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів? — спитав Малий.
— Це здирство! — вигукнув Скажений.
— Це бізнес, — наполягав Смок. — Ти думаєш, ми для себе скупили ці яйця?
— Ти слухайте ж! — благав Скажений. — Мені потрібно тільки два десятки. Я дам вам по двадцять доларів за штуку. Що ж мені робити з рештою?
— Не треба так хвилюватись, — порадив Малий. — Коли вони тобі не потрібні, то й не треба. Ми ж не накидаємо їх тобі.
— Але ж вони мені потрібні, — скиглив Скажений.
— Тоді ти знаєш, скільки вони коштують: дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів. Коли мій обрахунок невірний, виправимо.
— А може, вони завтра будуть нікому не потрібні? — зауважив Скажений. — Може, міс Ерол втратила смак до яєць?
— Я сказав би, що міс Ерол варта цієї витрати, — спокійно вставив Смок.
— Варта! — Скажений скочив з місця. — Вона варта мільйона! Вона варта всього мого майна! Вона варта всього золота Клондайку! — Він сів і провадив уже спокійніше: — Але це не причина, щоб здерти з мене десять тисяч за сніданок для неї. Давайте ось що. Ви позичаєте мені два десятки. Я дам їх Славовичу, а він піднесе міс Ерол з привітанням від мене. Вона вже не посміхалася мені сто років. Якщо вона усміхнеться мені після цього, то я куплю у вас всю партію.
— Може, ти підпишеш зобов'язання? — спитав Смок, бо знав, що Люсіль Ерол посміхнеться.
Скажений аж рота роззявив од подиву.
— Ох, які ж ви швидкі, — зітхнув він.
— Ми ж тільки пристаємо на твою власну пропозицію, — відповів Смок.
— Гаразд. Давайте паперу. Пишіть свій контракт, — закричав Скажений.
Смок склав документа, за яким Скажений зобов'язувався купити всю партію яєць по десять доларів за кожне, якщо видані йому авансом два десятки спричиняться до його замирення з Люсіль Ерол.
Скажений взяв перо, щоб підписати, але спинився.
— Зачекайте, — сказав він. — Коли я купую яйця, то тільки свіжі.
— Тут, у Клондайку, нема зіпсованих, — чмихнув Малий.
— Нехай. Але, коли я знайду хоч одне погане, ви мусите взяти його назад.
— Гаразд, — погодився Смок.
— І кожне погане яйце я сам берусь з'їсти, — додав Малий.
Смок вставив до контракту слова "доброї якості", а Скажений, злісно підписавшись, узяв цебрик з двома десятками яєць, надяг рукавиці і кинувся до дверей.
— Бувайте, грабіжники! — буркнув він, люто грюкнувши дверима.
V
Другого ранку Смок був свідком сцени у Славовича. Скажений запросив його за свій столик поруч столу Люсіль Ерол. Все відбулося точнісінько так, як вона передбачала.
— Ви ще не дістали яєць? — жалібно спитала вона офіціанта.
— Ні, міс, — відповів той. — Кажуть, хтось у Доусоні закупив усі. Містер Славович хотів купити трохи для вас, але той на десятки не продає.
Тоді Скажений поманив до себе господаря і, поклавши йому руку на плече, прошепотів:
— Слухай, Славовичу. Я ж послав тобі вчора два десятки. Де вони?
— В коморі. Я тільки шестеро відігрів і держу для вас напоготові.
— Це не для мене, — ще тихше зашептав Скажений. — Звари їх ріденько та піднеси від мене міс Ерол.
— Я сам зараз все зроблю, — запевнив його Славович.
— Та не забудь поклонитись від мене, — додав Скажений.
Гарненька Люсіль Ерол з відразою поглядала на шматок шинки та картоплю, коли Славович поставив перед нею тарілку з двома некруто звареними яйцями.
— Привіт вам від містера Скаженого, — звернувся він так, що почули за сусіднім столом.
"Яка акторка!" — подумав Смок, дивлячись на Люсіль. Обличчя її зашарілось, вона швидко повернула голову, здавалося, що вона ось-ось усміхнеться — і тільки зусиллям волі вона стрималась і щось сказала Славовичу.
Скажений під столом штовхнув Смока ногою.
— Чи буде вона їх їсти, ось у чім справа? Чи буді вона їх їсти? — тривожно прошепотів він.
І скоса поглядаючи в той бік, вони побачили, як Люсіль Ерол спочатку завагалась, навіть мало не відсунула тарілки — і раптом піддалася спокусі.
— Беру всю партію! — сказав Скажений. — Умова діє. Ти бачив? Ні, ти бачив? Вона майже посміхнулась. От і гаразд. Ще двоє яєць завтра, і вона простить мене. Якби її тут не було, я потис би тобі руку, Смоку. Ти не грабіжник, ти — мій рятівник!
VI
Смок повернувся додому у доброму гуморі, але застав Малого за пасьянсом. Смоку було відомо, що коли його товариш сідав за пасьянс, то це завжди віщувало якесь лихо.