— Що ж, ще тільки вересень — кожушок не так-то й потрібний, а головне — це ж не більш, як два-три дні...
Через два-три дні Тимергей прочитає в газеті об’яву:
"Забіг рудий сетер. Хто приведе, тому добра нагорода..."
Ха-ха! Це принаймні геніально! І це тільки він, Тимергей, міг намислити. Ні, справді, в ньому є великі здібності...
По дорозі до ломбарду Тимергей перестрінув Кнайбенка. Той, як і завсіди, ішов з посмішкою на обличчі, широкою й привітною, як брама заїзду. Хто хоч — прохаємо! Не дорого!
Вчора або завчора Тимергей з огидою подивився б на цю посмішку й рожеві щоки її власника, а сьогодні й сам посміхнувся.
— Ага! — гукнув Кнайбенко з своєї незмінної звички. — Ось і він! Здоров був, Гервасію! А там професор турбується. Де це, питає, наш Арістотель ? Не віриш?
— Скажеш, що через два-три дні завітаю.
— А дисертацію про Канта коли принесеш? Усі сподіваються, що ти Америку знайдеш.
Тимергей засміявся. Кнайбенко звичайну семестрову працю назвав дисертацією.
— Та так днів за два-три засяду її писати.
— Що воно за загадкові два-три дні, коли ти все почнеш робити? — крикнув Кнайбенко, і пані, що проходила повз них, метнулась убік. — Питаю, що за загадка? Та дарма. Я не цікавий. Краще ось що: ходім до мене поснідаєм. Є... Знаєш, що є? Сало!
Тимергей здивовано помітив, що йому не хочеться їсти. Що за штука!
Проте можна було б піти попоїсти й до речі розпитати про університет. Але собака чекав. Той, напевно, був голодний. Гервасій рішуче одмовився. Він, бач, нагальну справу має.
Він уже одійшов був кілька кроків, як Кнайбенко крикнув на всю вулицю:
— Гервасію! Стривай!
Наблизившись, Кнайбенко стримано й чітко промовив:
— Вчора до мене завітала якась тварина, що, з опису моєї господині, скидається на тебе. Вищезгадана тварина поперекидала мені в кімнаті все дощенту. Невідомо нащо. Ти ж знаєш, як я ціную чистоту й охайність? Знаєш?
Кнайбенко нахилився до Тимергеєвого вуха й крикнув:
— Розчавлю! Знищу!
Після цього обличчя його безслідно потопло у величезній посмішці. Тільки з боків посмішки стирчали вуха.
Тимергей сміявся всім тілом. Кілька разів стиснув руку Кнайбенкові й казав, що пожартував.
Була друга година дня, коли Тимергей без кожушка вийшов з ломбарду. Так непомітно летів день, а їсти все-таки не хотілось.
Тимергей купив газету. От чого ніколи не робив! Навіть дивно було купувати цей великий аркуш паперу,— і не книжка, а написано щось.
Пригадав, що в дитинстві в цю пору року мати давала йому ножиці й купу отаких самих газет, що переховувались у шухлядах батьківського столу. І він, тоді ще тільки натяк на теперішнього юнака з маленькою борідкою, сідав на килимі й задумливо різав газети на довгі стьожки, пильнуючи, щоб ті були однаковими завширшки.
Потім ретельно обклеював ними вікна.
Праці вистачало мало не на три дні. Коли ж всі вікна були заклеєні, мама давала йому кілька цукерок.
З тої пори Тимергей не здибався більш з газетами й забув про них.
Одначе тепер визнав, що газети бувають потрібні не тільки на заклеювання вікон.
Минувши статті й інформації, Тимергей в’ївся очима в об’яви. Ну, так! Аж ось воно: про болонку й бульдога. Скрізь нагорода.
Завтра буде й про рудого сетера. І теж нагорода.
Тимергей годував собаку. Той жалібно ковтав великі шматки хліба й м’яса, що були принесені з базару.
Тимергей сидів на ліжку, простягши руки на його спину, й дивився на собаку. А сам пригадував.
Кругом книжки... Він риється в тих книжках, вишукує в них думки, гострої й упертої. І бачить, як у холодних, чорних літерах ясними блисками відбивається мозок і кров, що з жорстокою волею одірвала від себе далека людина й натхненно втиснула в невмирущі рядки.
Він шукав з безутомністю звіра і, коли щастило йому вирвати з хаосу літер думку, прекрасну й могутню, взяти її й покласти в свій жадібний мозок,— тоді Тимергей відсував книжку й заплющував очі, щоб виразніш почувати, як почне та думка пускати коріння, обхопить мозок дріжливими дротинками, як зросте й народить ще натовп нових,— теж прекрасних і теж могутніх.
Сірий мозок квітчався ними, як пишними айстрами, і ті були чудові в холодній величності.
А іноді було... хе! було, іноді не дається думка до рук! Плигає перед очима, крутиться, як дзига, і дратує до незмоги. Він з відчаєм ганявся за нею, вивертав на стіл свій мозок, а облудлива думка ховалась між паперами або робилась звичайним олівцем.
Тоді Тимергей занепокоювався зовсім. Широко розтулював очі й рота, повний здивування, дивився на олівець, де зникла жартівлива думка. Потім підводився і ходив по кімнаті. Ходив довго й слухав, як ритмічно стукотять його чоботи по підлозі.
Раптом палким струмком кидалась йому в голову кров і відживляла знеможений мозок. Знову сідав тоді Тимергей і вже легко видобував думку з олівця; та ж, винувата й переможена, вмить родила йому дочок і синів.
"Від кожної думки я маю нащадків,— гадав Тимергей; — о, я великий розпусник! А справді, думка — та ж жінка, хоч іноді й не дається відразу, так треба трошки потерпіти. Треба конче послухати, як стукотять чоботи по підлозі чи по землі. Походити треба".
Собака скінчив їсти; Тимергей підійшов до пса, взяв за шию й полоскотав під горлянкою.
— Ти ж вернеш мені мій гарем? Даси змогу в ньому бенкетувати?
Собака блимав червонуватими очима й терся вухом об коліно Тимергея.
1920