— Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу більше!
— Їдьмо, їдьмо!
Пальці сильно здушують руку — їдьмо!
А пасма світла, що ближче до палацу, стають щораз частіші Вони прожогом летять, як метеори в темно-сірій височині, зникають за будинками, вистрибують, стрімголов падають униз.
— Панове, там уже бій! Там бій! Елізо, ради бога, швидше!
Але авто вже й так гойдається, як колиска, від швидкості, і вітер ріже очі осокою.
Вже виразніші й виразніші світляні стьожки. Як велетенський серпантин, вони в'ються в густій тьмі, гоняться одна за одною, сплітаються.
Авто вилітає на Алею Відродження. Зараз палац.
Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається під рукою Елізи, робить хисткий вимах убік і, вирівнявшись, притишує ходу.
Все небо над парком, над Алеею-Відродження світиться від різнокольорових стьожок. І ззаду ближчих видно темні овальні тіла повітряних страховищ. Більшість рухається дуже помалу, поводячи велетенськими світляними вусами. Другі вище над ними швидко нишпорять, освітлюючи одне одного. І тоді видно на мить блискучі металічні й скляні заброньовані тіла їхні з розчепіреними крилами.
Еліза підводить авто під кошлату покрівлю каштана й зупиняє,— далі їхати небезпечно Згори їх не видно, а звідси видно все.
А крім того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тіла, включити, як ток, його тепло в своє й з під затишку близькості слідкувати за тим, що вирішує там на небі долю тепла — щастя всіх.
Дивний, незрозумілий рух. Був він чи не був? Поразка чи перемога? Ні, перемога інакше виглядала б, інакше відчувало б небо її.
Знову вибух здалеку. Другий. Третій. І щоразу велетенські віяла сяйва злітають угору.
— Що це?! Що воно?!
— Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.
— Дивіться, дивіться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як іскри з паровоза вночі, прожогливою, шугливою зграєю всі кидаються в один бік Чого?! А звідти, з боку вибухів і сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба заліза Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлітається вогневими бризками в обидва боки І вмить усі, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тільки велетенські страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи світляними вусами. Значить, ті погасили вогню. І тепер там, у тьмі, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, підповзають одні під одних.
Труда не може сидіти спокійно. Вона з усієї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всім тілом туди, в небо.
Вмить під страховищами внизу (очевидно, в палаці) розлягається чудний гомін, потім щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким світлом, що всі чотири обличчя за кожним разом вистрибують із тьми. І виразно видно поширені, неприродно блискучі очі.
Серед страховищ їздіймається непокійний рух, миготіння різнокольорових вогнів, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетілий на яму кінь, одстрибують убік, летять угору й гаснуть. Що таке?!
— Дивіться, дивіться синій промінь, синій промінь! Знизу, з палацу, в небо вузьким віялом увіткнулося пасмо синього світла Воно помалу, поволі рухається то в той бік, то в другий І це легеньке повівання синього віяла змітає з неба, як пушинки, велетенські страховища. Але в той самий мент у чорняві неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкі іскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу під ними громом розкочуються вибухи.
— Вони відстрілюються! Палац узято! Палац узято!
Синій віник жвавіше літає по небу, кружляє, перелітає від Іскри до іскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерізує стрімголов летюче, темне, з блиском і крилами тіло, падаючи вниз,— збитий левіафан.
У повітрі чути якийсь гостросолоний дух. У носі крутить, щипає за очі, виступає слина.
Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елізу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.
— Панове! Газ! Швидше звідси!
Еліза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м'яко повертає носом і, ставши як слід на дорогу, прожогом жене до міста.
А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дріботливий гуркіт. Віяло гасає по небу. З боків з'являються счьожки, зникають, іскряться.
На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бігають, перебігають із місця на місце. Летіти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашині подушечки. А замість обсипаних насипаються інші.
Небо вже починає сіріти. Контури будинків виступають угорі виразніше, вогні вулиць стають блідіші.
Там же стає все тихше й тихше й нарешті зовсім затихає. І немає вже світляних блискавок, стьожок і віяла. Кінець.
Але який?! Перемога чи..
Вмить із того боку від палацу вилітає широке пасмо світла. Воно помалу спокійно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребінь. Зубці його часом черкають об шпилі й башти будинків, і тоді вони загораються на мент світлом і гаснуть.
— Летять палити Берлін!! А а-а1!
Кишуща маса комашні ураганом паніки розмітається з вулиці на тротуари, впихається виючими грудками в двері, у вікна, в найменші щілини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхній крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарів серед шуму прорваної загати.
А страшний гребінь щораз ближче та ближче. Вже блимає відблиск його вогню на шибках вікон, уже жовтіють стіни будинків угорі. От уже майже над головами, вже один бік вулиці освітлений, як од пожежі, другий — у косих тінях.
Але що то?! На світляних велетенських зубцях гребеня величезні рамці, а в тих рамцях якісь чорні літери. Так, дійсно, літери! Німецькі! Читайте, читайте!
"Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Німеччині знищені. Армія з нами й вами! У французькій експедиційній армії повстання. Перемога Сонячної машини на всій планеті. Слава Сонячній машині!
Каесем Експедиційної Армії Союзу Східних Держав у Німеччині"
Благовісний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребінь просувається далі. Тіні пересуваються, загораються нові шибки, гаснуть, жовтіють стіни, рухаються, сіріють.