— Zapewniam pana,— твердо мовив пан Казимир,— ze Europa nigdy ne pozwoli...
Іван Данилович збив фігурку й вдоволено засміявся:
— Та що там ваша Європа!
— О, Europa!
Пані Оксана взяла повний акорд і заспівала. Її голос був чистий і дзвінкий. Він гостро знімався догори й звідти падав оксамитовим зерном у сині вікна.
Усі слухали. Дивно було, що, сама маленька, пані Оксана має такий пружний голос. Дивно було, що в її маленьких грудях таїться така жага.
Пан Казимир ввічливо шепотів:
— Piekna piesń... Nadzwychajne wykonanie...
Володимир Петрович зблід — він боявся дружининого співу. То був виклик йому. Пристрасна пісня мертвила його, як жалібний марш.
Коли пані Оксана кінчила співати, їй поплескали. Дмитрик підвівся з темної канапи й приступив до батька.
— Папо,— спитав він,— чого той звір великий, слон, не живе в нас?
Володимир Петрович хмуро відповів:
— Холодно в нас...
Пані Оксана витягнула вгору руки й сказала:
— Час уже ужинать… как ви, панове?
Всі ввічливо примовчали. Пані Оксана проспівала:
— "Найкраща птиця — ковбаса"... Тільки, панове, етой птіци — немає. Єсть сало.
Вона вийшла. Павлусь підвівся з стільця, що коло піяно, і ходив по кімнаті великими кроками, йому пощастило, тут, на очах у всіх, двічі поцілувати пані Оксану в шию.
Грати кінчали. Іван Данилович бережно складав "Трік-трак" у скриньку. Це завсіди Іван Данилович робив. Він перший догадався вжити "Трік-трак" як цікаву гру для дорослих.
— Ех, жити тошно,— зітхнув Гриць Панасович. — Ідіть у повстанці, Павлусю...
— Я вже навоювався,— загадково відповів Павлусь.
Пані Оксана повернулась з великою сковородою, де танцювало сало з цибулею.
— Прохаю к столу!
По вечері прощались. Павлусь робив римський уклін, а пан Казимир цілував пані Оксані руку. Володимир Петрович провів гостей у сіни, а коли вернувся, пані Оксана позіхнула й промовила:
— Спать, Володю! Митя, марш роздівайся!
Дмитрик скривився й заплакав:
— Я не хочу... спати...
Він плакав глибоко, не по-дитячому тужливо. Він ніби відчував нудьгу нерухомої ночі й кволого світла каганця.
Володимир Петрович схилився коло нього:
— Цить, Дмитрйку! Лягай, усі сплять...
Він відніс сина в ліжко, а сам повернувся до темної хати — пані Оксана забрала каганця в спальню. Зачинив вікна, потім пішов засувати двері. Він навмисне робив це поволі, щоб не бути в спальні, поки роздягається пані Оксана.
Володимир Петрович прокинувся рано. Він заклав під голову руки й лежав. Кожен день він зустрічав з невиразним острахом. Не тому, що наступний день міг щось змінити в його житті, а тому, що цей день буде подібний до всіх минулих.
Найстрашніше було те, що Володимир Петрович, дорослий здоровий чоловік, утратив вплив на життя. Воно точилося поза ним, лишаючи йому тільки дивуватись та смутніти. Життя складається з двох сил: великих обставин і маленького "я". Маленьке "я" робить людину частиною великих обставин життя. Хто має "я", рівне нулеві, той не живе, а додається.
Володимир Петрович почав одягатися. Він мав нагріти самовара з таким обрахунком, щоб був готовий, коли прокинеться пані Оксана. Потім принести палива до кухні. На цьому й кінчались тим часом його обов’язки: вода, самовар, дрова. А от пані Оксана має придбати кабанця — тоді треба буде ще кабанця доглядати. Колега Володимира Петровича, росіянин і великий гуморист, часом казав про себе:
— Когда-то я был порядочным человеком, а теперь состою при жене и корове.
Володимир Петрович пішов на город. Город був великий і нагадував чемні урочисті збори. Зійшлася сюди й рядком сіла головаста капуста, картоплиння прибралося рожевим цвітом, натовпом стояв горох, і поважно червонів перець; огірки стелилися зеленим хутром, а поміж ними виставила свої списи цибуля, й пишалися з свого бадилля сердиті буряки. Навкруги на варті почесній стояли листаті соняшники, підвівши важку голову до сонця. І було дивно, що з чорної землі виростає поруч картопля і горох, що кожне вміє взяти з неї потрібний пожиток.
Володимир Петрович любив город — він сам скопав був його напровесні, сам посадив; він дав жити кожному стовбурцеві, і всі вони були йому рідні. Його душа боліла за кожен зів’ялий лист. То дарма, що половину врожаю треба буде віддати господині цього двору,— тут було спокійно, тут так тихо відбувались таємниці життя у кожній бадилині, що й людська душа спочивала. І цього досить.
А ввечері гості не зібрались. Іван Данилович поїхав контролювати поїзди, а без нього не грали. "Трік-трак" без Івана Даниловича втрачав свою запашність і смак.
Павлусь прийшов. Він розповідав і напружував свої засмаглі руки. Напились мутного чаю, настояного на вишневих паростках, і пані Оксана сказала:
— Ти, Володю, мабуть, будеш писать?
Павлусь зробив римський уклін Володимирові Петровичу й пішов з панією Оксаною гуляти.
Володимир Петрович теж вийшов і сів на ґанкові. Найменшу охоту він мав писати підручника, що розпочав був. Цей підручник обернувся в якесь прокляття для нього. Пані Оксана визнала за найзручніше приносити себе в жертву підручникові.
Раптом щось дико ревнуло коло Володимира Петровича, аж він стенувся.
— Як ти мене злякав!
Біля господаря стояв пес Сірко й, лащучись, вив. Це був старезний собачисько, він шкутильгав на трьох ногах і вже не гавкав, тільки вив.
Прийшов і Дмитрик, що гуляв із Сірком. Він притулився до батька й заскиглив:
— Папо, мені нудно... Шлейка порвалась...
Найболючіша рана Володимира Петровича був син. Серед родинної брехні й батькової розгубленості Дмитрик виростав нервовий, задуманий. Ось він сів коло батька, зліг йому на коліна, заснув. І за всі обов’язки перед ним Володимир Петрович міг тільки гладити його по голові.
Вечір хмурнішав, землею ходили вітерці. Серед тиші поволі минав час. Володимир Петрович отак вечорами думав про те, що життя стало інше. І це єсть причина причин. Не можна продовжувати, треба починати. І то поки не прийшла зима. Зими Володимир Петрович боявся — йому здавалося, що вона вкриє і його намороззю, як дерево, де схолонули соки.
Коли фактично встановлено, що на городі хтось вночі копає картоплю, пані Оксана сказала:
— Володю, коли он покрадьот усю картоплю, то чим же ми кабанця будем корміть? Надо стерегти.