І
Чи не кожному з нас доводилося бачити романтичні історії, що діялися насправді. Як директорові Контори страхування життя, мені за останні тридцять років випало, певне, частіше, ніж іншим людям, спостерігати такі історії, хоча, на перший погляд, моя професія начебто й не сприяє цьому.
Нині я відійшов від справ, одпочиваю, тож маю змогу, якої досі був позбавлений, обдумувати на дозвіллі свої спостереження. Мушу зазначити, що тепер моє минуле видається мені цікавішим, ніж за тих часів, коли воно було для мене теперішнім. Адже я, можна сказати, повернувся додому після вистави і нині, коли завіса впала, можу спокійно пригадувати всі епізоди драми, — мені не заважає яскраве світло, штовханина і метушня театру.
Дозвольте мені розповісти романтичну історію з дійсного життя.
Ніщо так правильно не відбиває душі людини, як її обличчя в поєднанні з манерою триматися. Читання тієї книги, де на кожній сторінці, волею предковічної мудрості, викарбувані неповторні риси вдачі того чи іншого чоловіка чи жінки, — нелегке мистецтво, і вивчають його не надто ревно. Воно, далебі, вимагав деяких природжених здібностей і, безперечно (як і все на світі), сякого-такого терпцю та старання. Але можна стверджувати з майже цілковитою певністю, що мало хто вивчає його терпляче й старанно: більшість гадає, нібито все велике розмаїття людських вдач відбивається в декількох найзвичайніших виразах обличчя, і не тільки не завважує, але й не шукає тих трудновловних відмітних рис, які важливіші за решту; тож, коли ви, до прикладу, з великою затратою часу та уваги навчаєтеся читання нот а чи грецьких, латинських, французьких, італійських, давньоєврейських книг, то ви навіть не намагаєтеся що-небудь вичитати на обличчі вчителя або вчительки, які цього вас навчають, зазираючи з-поза вашого плеча в зошит чи книжку. Можливо, це пояснюється деякою самовпевненістю: ви гадаєте, нібито вам не варто вивчати вирази людських облич, адже ви досить добре їх знаєте з природи, отже, й не помиляєтесь.
Я, зі свого боку, признаюся, що помилявся незліченне число разів. Помилявся у знайомих і (само собою зрозуміло) помилявся в друзях, — куди частіше в друзях, аніж в інших людях. Як же виходило, що я міг так ошукуватися? Невже я зовсім неправильно читав у їхніх обличчях?
Ні. Вірте мені, моє перше враження від цих людей, навіяне їхніми обличчями та манерою триматися, незмінно виявлялося правильним. Помилка моя була в тому, що я дозволяв цим людям зближуватися зі мною і самим говорити про себе.
II
Перегородка, що відділяла мій особистий кабінет від нашої контори в Сіті, була з товстого дзеркального скла. Через неї я міг бачити все, що відбувалося в конторі, але не чув жодного слова. Цією перегородкою я наказав замінити стіну, що стояла тут багато років — відтоді, як побудували будинок. Чи тому я зробив цю заміну, що хотів діставати перше враження про незнайомців, що приходили до нас у справах, тільки дивлячись на їхні обличчя, але зовсім не дозволяючи цим людям діяти на мене своїми словами, чи то ще чомусь, — це байдуже; досить буде сказати, що я використовував скляну перегородку саме для цієї мети і що будь-яка контора страхування життя завжди перебуває під загрозою шахрайства з боку щонайспритніших та щонайжорстокіших негідників.
Саме через цю скляну перегородку я вперше й побачив чоловіка, чию історію хочу розповісти.
Я не бачив, як він увійшов, бачив тільки, що, поклавши на широкий прилавок капелюх і парасолю, він перехилився через той прилавок, щоб узяти якісь папери у клерка. Відвідувач був чоловік років сорока, чорнявий, вельми вишукано вбраний, весь у чорному, — носив жалобу, — а його чемно простягнену руку облягала чорна лайкова рукавичка. Волосся його, дбайливо зачесане й намащене, було розділене прямим проділом, і незнайомець, нагнувшись, обернув цей проділ до клерка з таким виглядом (здавалося мені), мовби хотів сказати: "Будьте ласкаві, мій друже, мати мене за того, ким я хочу здаватися. Ходіть просто сюди, по піщаній доріжці; по траві не ступайте — я вторгнень не терплю".
Заледве я побачив цього чоловіка, як відчув до нього що-найгострішу антипатію.
Він попросив кілька наших друкованих бланків, і клерк, передаючи йому бланки, став давати пояснення. Вдячна й люб'язна усмішка сяяла на обличчі відвідувача, а очі його весело дивилися в очі клеркові. (Я чув, скільки нісенітниць кажуть про те, нібито лихі люди не можуть дивитися просто в обличчя співрозмовникові. Не вірте цій упередженій думці. Нечесна людина завжди здатна витримати погляд чесної, якщо тільки можна цим що-небудь виграти.)
Я завважив, що він кутиком ока побачив, як я дивлюся на нього. Він тут-таки обернув свій проділ до скляної перегородки, ніби промовляючи милою усмішкою: "Просто сюди, будьте ласкаві. Зійдіть із трави!"
Трохи перегодом він надягнув капелюха, взяв парасолю і вийшов.
Я викликав клерка до себе в кабінет і спитав:
— Хто це приходив?
Клерк тримав у руках візитну картку відвідувача.
— Містер Юліус Слінктон, що мешкає в Мідл-Темплі.
— Він адвокат, містере Адамс?
— Гадаю, що ні, сер.
— Я був подумав, що він священик, але на картці не написано "його велебність", — мовив я.
— Як судити з його вигляду, сер, — сказав містер Адамс, — то він готується до посвячення в духовний сан.
Слід зазначити, що відвідувач носив вишукану білу краватку і манішка в нього теж була дуже вишукана.
— Чого він приходив, містере Адамс?
— Тільки взяти бланк для заяви, сер, і бланк для поручительства.
— Йому хтось порадив звернутися до нас? Він сказав хто?
— Так, сер, він пояснив, що прийшов на пораду одного з ваших друзів. Він бачив вас, але сказав, що, не мавши приємності бути з вами знайомим, не сміє вас турбувати.
— А він знає, як мене звати?
— Так, сер! Він сказав: "Я бачу, там сидить містер Сем-сон!"
— Він, мабуть, говорить дуже добірною мовою?
— Надзвичайно добірною, сер.
— Манери в нього, мабуть, підлесливі.
— Цілком правильно, сер, дуже підлесливі.
— Так! — мовив я. — Мені поки що більш нічого не треба, містере Адамс
Через два тижні я прийшов на званий обід до одного мого друга, купця, людини зі смаком, збирача картин і книг, і перший, кого я побачив серед гостей, був містер Юліус Слінктон. Він стояв перед каміном, повернувши до присутніх своє чесне, відкрите обличчя і дивлячись на них лагідними великими очима, а проте (здавалося мені) вимагаючи, щоб усі підходили до нього розчищеною і вказаною ним доріжкою — ніяк не інакше.