Голос парубочий не озивається, наче вітерцем розвіяний.
Хто ж це виходить із-за ліщини? З несподіванки я топлю голову в гойдливій траві, щоб не видати своєї схованки, а вже потім вилізаю трохи вгору. Бо це не Фрося! Бо з-за ліщини виходить зовсім не Фрося! Але чому голос її?
Яка дивна в дівчини спідниця, такої ще не доводилося бачити. Не з краму, а з самого лише татарського зілля та з рогози, які гострими листками, схожими на блискучі шаблі, стирчать донизу, б'ючи по білих округлих литках. Листок до листка, шабля до шаблі, а в дівочому стані їх схоплено тугим плетеним поясом також з татарського зілля. І цю зелену спідницю прикрашено кількома квітками жовтого латаття, що погойдується на довгих слизьких стеблах.
А на шиї — і не разок намиста, а важкий разок річкових білих лілей, що поколихуються на грудях та на спині.
А на голові в неї — вінки! Скільки тих вінків — і не втямити, а тільки не один. З усяких квітів, які можна зібрати не тільки в лузі чи в лісі, а й на воді. Всі кольори позліталися, стали полум'ям живим, тріпотять. Авжеж, не Фрося, хоча й подалася до гурту дівчачого.
Вдивляюся в той дівочий гурт, який порозбрідався скрізь, але й там ніде не бачу Фросі. Може, десь за кущами чи вже подалася в село?
Ото хіба що впізнаю бабу Ликору, але й у неї вінок на голові! Усі вже повбиралися в вінки, то й вона вбралася. Наче понад річкою не дівчата у високій траві порозтікалися, а порозтікалися вінки, плавають у повітрі, зникають у траві — й знову легко спурхують над хвилями.
Й наче то не дівчата, а вінки озиваються дівочими голосами.
Дівчина в спідниці з татарського зілля та рогози обертається — і я таки впевнююся, що це не хтось, а Фрося!
Вона тужливо-радісно дивиться сюди, на ліщину, і я втягую голову в плечі. Своїм поглядом Фрося мовби прощається з кимось, а потім обертається — й хутко біжить до дівчат. А вони гуртом кидаються до неї, бо вже заждалися. Кидаються хто з чим — хто ще вінок намагається накласти їй на голову, а вінок спадає, бо й так багато. Хто заклечує її зеленим гіллям, хто прикрашає її одяг квітками, а не всі квітки тримаються сипляться додолу.
Й скоро вже Фрося — з ніг до голови — схожа на дивовижний кущ!
Це зелений, барвистий, строкатий кущ, у якого, здається, тільки і є Фросиного — це її веселі очі та її усмішка, що тріпотить на білому розшарілому обличчі.
Дівчата у вінках сміються й вигукують:
— Кущ! Кущ! Кущ!
І дівчата у вінках починають кружляти довкола Фросі. Побравшись за руки, кружляючи, вони зараз самі схожі на веселий, яскравий, сміхотливий вінок.
— А тепер — до села! — чується наказ баби Ликори. Отой дівочий вінок-хурделиця вгамовується, й дівчата, оточивши Фросю, йдуть через луг понад блакитною річкою до села. А Фрося йде — й обернеться сюди, на ліщину, йде — й обернеться сюди. Либонь, у ліщині вже нікого, тільки вітер шелестить. Де ж той голос парубочий подівся й коли?
Поза кущами, навзгинці, назирці — і я слідом за дівчатами до села.
На околиці, чую, знайомий голос діда Танаса Не-здійминоги:
— Хто це? Хто це? А баба Ликора:
— Е-е, діду Танасе, ти вже старий липнути до дівчат!
А дівчата сміються:
— Це кущ! Це кущ, діду!
— Хто ж цей кущ, га? — допитується дід.— Ох і славний кущ! Де такий знайшли?
— Знайшли в лісі над річкою!
— Й привели в село?
— Сам кущ прийшов у село!
— А чого ж мені заспівати не хочете? Чи я не хазяїн? Чи я такий старий?
Сховавшись у бузині та блекоті, чую, дівчата співають:
Куст з кустом,
А жито з ростом.
Щоб вам жито родилося,
У коморі плодилося!
У відповіть на спів западає раптова тиша, а в цій тиші тільки горобці лящать і шпак висвистує неподалік.
— Танасе, Танасе,— це голос баби Ликори.— Та не плач... Ну чого тобі плакати? Послухай, як гарні дівчата співають.
— Та вже не зараять мені гарні дівчата... А дівчата:
— Де ваша баба? Нехай виносить на рушниках хліб та узвар... Слухайте!
Й весняною хлюпітливою зливою — знову їхній спів:
Ми були у великому лісі,
Нарядили куста із зеленого кльону.
— Вийди, господарю, з нового покою,
Винеси кусту хоч по золотому.
А в нашого куста та ноженьки невеличкі,
Треба кусту панчішки та черевички,
Бо куст поїде до батенька в гості —
Треба кусту черевички на помості...
Пісня згасає, і знову дівочі голоси:
— ви плачете!
— Хто ще біля вас так поспіває, як молоді дівчата!
— Правда ваша, правда,— озивається дід Танас Нездійминога.— Та я б вам усім і по золотому... Та я б вам і панчішки та черевички... А як же воно родитиметься, як же воно плодитиметься, коли час такий? Коли мого сина війна забрала? Де він тепер, чи живий? Ото б він послухав вас, ото б ви йому, дівчата, поспівали. А це хто напоумив вас у такий час водити куста?
— Самі!
— Еге, самі... Це ж Ликора, не інакше. В Ликори стачить розуму — що за стару, що за молоду. То спасибі вам, спасибі... Водіть куста, щоб другого року діждати і поспівати.
— Діждемо і поспіваємо.
— Е, легко говорити...
Балачка згасає, наче полум'я під рясним дощем, і дівочий гурт віддаляється. А чи не можна вже мені прилучитися до гурту, бо скільки ж назирці та назирці?
Бо не роздивишся всього до пуття, не наслухаєшся. Ховаюся поза кущами, ото ще хтось із овечацьких подумає на мене, що злодій.
О, знову співають... Кому ж це вони, для кого так ревно? Мовби кожна разом зі співом душу з грудей виймає, і то душі дівочі в співі тріпотять, в'ються, мовби пориваючись до* неба — й водночас зостаючись отут, на землі.
Куст з кустом,
а жито з ростом...
Чи не отой шуліка, який уже бачився мені в лісі над річкою, знову ген-ген темною цяткою повільно плаває в піднебесних високостях, вистежуючи щось отут, у селі? Плаває так, наче стоїть у прозорому повітрі, навіть крильми не ворушачи...
А я — знову за дівочим кустом потайки та назирці. І раптом завмираю злякано поміж кущів розквітлого жостеру.
— Дівчата!
Голосний окрик лунко шмагає в повітрі, наче гарапник.
— А ви ж чого мимо?
Прислухаюся до тиші: хто це перепинив дівочий гурт?
— Ми не мимо, а далі,— це баба Ликора.
— Як же ви всі вирядилися, кожна — як русалка, й де тільки русалок набралося в нашому Овечачому? І баба Ликора — як русалка, ха-ха-ха, тільки та русалка, що з комина вилізла!.. А цей кущ, а цей кущ... Хто це такий?