— То ми не підемо у Вівсяники? — озивається несміливо. — До тітки Мартохи.
— Сьогодні вже пізно. Бачиш, сонце хилиться з полудня?
Сонце над лісом справді хилиться з полудня.
Але мені чомусь не шкода, що ниньки не потрапили у Вівсяники. Бо ж так цікаво в лісі! І я оглядаюсь, чи не видно куреня та чубатого Клима в курені.
Таки не видно, скрізь — буйні лісові хащі.
НА ОДЕНКАХ
— Бабо, ви куди?
— На оденки.
— Візьміть і мене з собою.
Оденки, себто вечірні посиденьки, в тітки Секле-ти, у її стріхатій мазанці під яворами. Три великі явори стоять, як три богатирі, а білоглиняна. хатинка тулиться в захистку трьох могутніх стовбурів.
На оденки баба Ликора завжди зодягає спідницю та блузку, які вона раніше тримала на свою смерть. Убирається в свій святковий покійницький одяг, бо вона передумала вмирати. Й так само запинається темною, в скупих квіточках хустиною, яку раніше тримала в скрині про смерть.
(Саму себе, пам'ятаю, вона була отак лаяла: "Ох дурна ж пре дурна я була! Бач, надумала помирати, а ще по-справжньому й не надівувалася. Коли ж тоді й дівувати, як не в старості? Саме в старості, бо добре знаю, що й до чого!")
На оденки ніколи не ходить з порожніми руками, й сьогодні також несе якийсь вузлик, а до того вузлика вона вже там щось постаралася.
— Доброго вечора, дівчата,— здоровкається баба, заходячи в чужу хату.
— Язик у тебе некупований, Ликоро,— озивається від печі руда, як осіннє вінниччя, Секлета.
— А в кого купований? — жартує.— І не купований, і не позичений.
На ослонах попід стінами сидить кількоро жінок, поміж них — наша сусідка Срулиха, тітка Ніла, а також учителька Ксеня Дмитрівна.
— А ти чого тут, Ксеню? — дивується баба Ликора.
— Прийшла, бо ніде подітися,— журно відказує та.
— Хай звикає до нашого гурту,— ввертає господиня.
На оденках завжди жінки щось роблять — чи кужеля прядуть, чи пір'я гусяче й куряче деруть, чи шиють, чи вишивають. Сьогодні лише похмура Срулиха тицяє голкою в полотно, щось хоче стулити, а решта — чи соняшникове насіння лузають, чи просто зуби продають,
— Розказуй, розказуй, Варко,— мовить Секлета до якоїсь незнайомої жінки, що сидить край столу.
— Що ж це за одна? — лагідно питає баба Ликора.
— Братова,— каже Секлета.— 3 Кордишівки добилася.
У незнайомої жінки з Кордишівки, яка лежить десь за Вівсяниками,— одутлувате обличчя, мовби виліплене з сирого тіста. А до цього сирого тіста хтось приліпив дві полинові вітки — ось і брови, хтось приліпив двох равликів — ось і очі, хтось притулив бульбу — ось і ніс, хтось поклав п'явку — ось і губи.
— Хіба все розкажеш,— зітхає Варка.— Скрізь горе. Голос у неї — і глуховатий, і якийсь наче відсирілий.
— За своє горе ми знаємо.
— Не сплю ночами, ото хіба перед досвітком зморюся.
— Баба Весна дасть щось помічне тобі.
— І все ото перед очима стоїть, забути не годна.
Тітка Секлета співчутливо зітхає:
— Розкажи, хай послухають.
У її братової Варки очі-равлики несподівано слизявіють:
— У роті сохне, як згадаю.
Секлета набирає їй з відра чашку води, Варка випиває.
— Моя хата в Кордишівці над шляхом, над сошею... Наші відступають по соші, сунуть змучені. Все їм виношу й виношу з хати, даю й даю. Хто що просить, бо серце розривається. І моя мати Домка так само, а хто й по хатах поховався, носа не висовує. То я візьми й догадайся. Підіть, кажу, мамо, до погреба та витягніть відро картоплі, та зваримо, та хоч вареною картоплею годуватимемо їх, бо ж голодні. Бач, нема того, щоб самій піти в погріб і витягнути картоплю, то така розумна, що матір догадалась послати. А мати Домка чи не почула, чи вже якийсь віщий знак був їй, але наче й не чує, що я кажу. Мені б не озиватися більше, мені б не посилати, та де ж у мене те знаття! Я їй і вдруге кажу. Кажу, мамо, не полінуйтеся піти в погріб по картоплю, солдатам наваримо. І слово ж таке на язик навернулося — не полінуйтеся. Мати Домка проворно почимчикувала до погреба, а тут і налетів літак. Заревів літак над шляхом, ну зовсім низько, бідні солдатики врозтіч кинулися, рятуються, а я стою біля воріт, бо ноги віднялися. Ноги здерев'яніли, і все в мені здерев'яніло. Отак обертаю голову, дивлюся на погрібник, на матір біля погрібника, й вона стала, теж дивиться на мене. А потім земля полетіла вгору — й немає матері. Земля полетіла вгору, а матері нема. Я очам своїм повірити не можу. Бо де ж вона поділася, коли ось-ось стояла жива й невшкоджена. Хочу бігти, а ноги не біжать, бо дерев'яні. То я впала навколішки й повзу, тільки не ногами повзу, а руками. Й ніяк не можу доповзти до погрібника. І все мені здається, що то вона в погріб звалилася, що вона там жива в погребі, треба тільки хутчій доповзти, щоб помогти. А як приповзла, то вже й на ноги звелася, то вже змогла й ступити. Дивлюся — й погреба нема, вирва замість погреба, та така страшна, господи! Я не хотіла, та земля піді мною зсунулася, і я у вирву зсунулася, бо наче ж там і мати має бути, ото я, значить, до неї. А там лише глина й пісок, немає матері. Де ти, кричу й плачу. Озвися, благаю й плачу. Й ніхто не озивається, й нічого не видно з ями. То я нагору да вай дертися, а як ти видряпаєшся, коли руки не слухаються, коли ноги підгинаються. Небо з ями видно, більше нічого. А що там нагорі? Пташки співають, сокорять кури, а й солдатів уже не чути, щоб ішли шляхом. Хто ж мені прийде на поміч, коли всі позабивалися по шпарках? То земля ще зсунулася піді мною, і змогла я видертися нагору. Рачкую довкола вирви — немає матері. То я навіть у небо дивилася за нею. Бо коли на землі ніде немає, то десь же вона має бути, може, в небі. Але й у небі не побачила. Ото так я свою матір Домку послала по картоплю, аби солдатам наварити й нагодувати. Неспроста ж вона була недочула, мабуть, серце їй віщувало, аби не йшла.
— Так і не знайшла? — озивається Срулиха.
— Не знайшла. А тому здається, що десь вона є, не може не бути.
— Де ж вона є?
— Десь у цьому світі... Чи на небі...
— Вознеслася...
— А то, буває, вийду з хати — й навіч бачу, як вона стоїть біля погрібника й дивиться на мене. І так хочеться, аби стояла й стояла. І так страшно, що ось знову налетить літак.